Информационное сопротивление

Фото:

 Сучасним городянам важко уявити, що на початку ХХ ст. задоволення найпростіших побутових потреб у містах України все ще відбувалося за рахунок використання відсталих технологій, які мало чим відрізнялись від попереднього століття.

 

В Російській імперії до революції 1917 р. велику роль в щоденних побутових процесах відігравала наймана фізична праця, насамперед жінок, яка коштувала досить дешево в той час. Іноді мешканцям багатоквартирного будинку було вигідніше найняти додаткові робочі руки, ніж облаштоване житло із електрикою, каналізацією, водогоном. Звідси і така велика кількість жіночої домашньої прислуги: покоївки, камеристки, кухарки, посудомийки, няні, годувальниці, економки, кастелянші, бонни, гувернантки, компаньйонки та приживалки [1].

Наймані робітниці, котрі обслуговували хатнє господарство здебільшого жили зі своїми господарями в одній квартирі. Кухарки, служниці спали в невеличких кімнатах, нішах при кухнях, гувернантки й мамки в кімнатах дітей, інша прислуга жила у флігелях, в коморах, що розташовувалися у дворах. Цей принцип спільного проживання наймачів та прислуги був характерний і для інших міст Європи на початку ХХ століття [2]. Дві третини особистої прислуги жили в панських будинках, причому, що меншим був розмір квартири, то частіше прислуга жила в ній [3].

Внаслідок перипетій Першої світової війни, революцій та політики воєнного комунізму ринок домашніх робітників та робітниць майже зник. Лише із завершенням бойових дій та запровадженням НЕПу міста почали повертатися до звичного життя. Знову з’явилася потреба в домашніх помічницях. Звичайно, значна частина прислуги: лакеї, швейцари, кучери, мажордоми, економки та компаньйонки більше були не затребувані і ці професії зникли, але хатні робітниці, як їх почали називати в 1920-х роках, залишилися.

Зазвичай одне домогосподарство наймало одну, рідше двох жінок. Одна працювала на кухні, інша допомагала поратися по господарству – прибирала, подавала страви на стіл, приймала гостей. У 1920-х рр. зберігався й інститут няньок та домашніх вчительок, оскільки нова система середньої освіти відлякувала багатьох батьків. Взагалі, хатні помічниці були абсолютно звичним явищем для повсякденного життя міст міжвоєнного періоду. В 1920-х роках часто наймачами були дрібні підприємці – непмани, але про використання праці прислуги вони воліли не повідомляти профспілку, щоб уникнути зайвих податків. Абсолютно прийнятним вважалося, що послугами хатніх робітниць користувались службовці середнього рангу. А вище радянське та партійне керівництво просто зобов’язано було використовувати працівниць «кастрюльтресту» [4], адже їхні дружини повинні були дбати про імідж чоловіків і вести активне громадське життя. 

Робітниця «кастрюльтресту»: соціальний статус і правові відносини

Перепис 1923 року зафіксував в Києві 8686 «слуг», з яких 3755 чоловіків (43%) і 4831 жінок (56,3%) [5].  У Харкові в цей час нараховувалося 9013 осіб, котрі були віднесені до категорії прислуги (7,3% від усього працюючого населення міста) [6]. Найбільше було «дворової та трактирної» прислуги, хоча часто в їх функціональні обов’язки входило також обслуговування і своїх господарів. Особиста прислуга майже повністю складалася із жінок, переважно незаміжніх [7]. Чисельність цієї групи постійно змінювалася. Досить важко підрахувати її загальну частку в структурі усього міського населення. За матеріалами перепису 1926 р. прислуга в містах України становила 3,2 % від усіх працюючих, а в губернських містах її частка становила навіть 5,9% [8].

Насправді, ця цифра має бути значно більшою і проблема тут не тільки в недостовірності деяких даних переписів 1920-х років, але й в специфічному соціальному становищі цієї верстви. В 1931 р. під час проведення обліку міського населення у зв’язку із запровадженням карткової системи в інструкції було зроблено спеціальну вказівку, щоб виконавці не враховували до складу родин особисту прислугу, як це часто траплялося під час проведення перепису 1926 року. [9]. Справа в тому, що багато хатніх робітниць працювали нелегально, без погодження із профспілкою. Профспілку працівників комунального господарства в Україні було створено в 1921 році, до неї входили також і хатні робітниці. Кожна жінка, яка працювала за наймом в домашньому господарстві, була зобов’язана вступати до профспілки, що гарантувала дотримання її прав. Однак взамін влада вимагала від працівниць сплачувати внески, брати участь в безкінечних кампаніях, здавати кошти на різні потреби тощо. Тому жінки не поспішали легалізуватися, і їхні господарі теж не були зацікавлені в тому, щоб вказувати справжній соціальний стан. В результаті наймачі видавали їх за своїх родичів. Також нерідко траплялося, що жінка дійсно могла бути далекою родичкою своїх господарів і відносини між ними регулювалися усними домовленостями. Тому дані із масових статистичних джерел 1920-х років не завжди повно відображають реальну чисельність цього прошарку й подають суттєво занижені показники кількості хатніх робітників в Україні в цей період.

Проте специфічна домашня праця таки регулювалася законодавством – законами про працю, житловим кодексом, спеціальними постановами про умови праці найманих робітників. Постанова уряду, що регламентувала роботу хатніх робітників була ухвалена в 1926 р. Вона захищала працівниць, які працювали легально та вступали до профспілки. Працівниці мали оформити договір зі своїми наймачами, в якому мало бути чітко прописано обов’язки та права обох сторін. В договорі вказувалася фіксована оплата праці, що мала виплачуватися не менше як 50% грошима, а інша половина– в натуральному вигляді. Встановлювався один вихідний день, регламентувалася додаткова плата за понаднормову працю, компенсація за робочий одяг тощо. Якщо дівчина працювала у «нетрудових елементів», то такий договір із профспілкою треба було підписувати обов’язково. Від суми місячної плати із наймача вираховували 2-3%. У випадку, якщо дівчина була неграмотною за неї договір міг підписати уповноважений від профспілки. Постанова ВУЦВК та РНК «Про умови праці найманих робітників» від 28 квітня 1926 р. містила статтю, що вимагала від робітника старанно та сумлінно виконувати усі свої зобов’язання та берегти майно, яке йому доручають, а у випадку пошкодження відшкодовувати зіпсоване або поломане майно господаря. Пізніше права робітників було розширено і в новій редакції від 1930 року ця стаття вже зникла. Наймачам забороняли самостійно визискувати гроші за збитки, завдані з вини прислуги, це можна було вирішити тільки за рішенням спеціальної комісії при житлоорендному кооперативі  або через суд.

В 1920-х роках більшість молодих жінок, які йшли працювати в найми у місто, розглядали свою працю як тимчасову. Одним із головних мотивів найма було бажання дівчат заробити собі на придане, щоб створити родину й по можливості знову повернутися до села, що було аналогом чоловічого відходництва [10]. Власне, так вважає і відомий український демограф Арсен Хоменко: «Нерідко молоді селяни, отримавши роботу в місті, одружуються все ж на селянках і знову повертаються у село. Те ж саме можна було сказати стосовно молодих жінок. Багато сільських дівчат працює в містах – дуже часто це хатні робітниці, але в шлюб вони вступають у більшості в селі, куди повертаються після недовготривалого перебування в місті» [11]. Тож серед служниць найбільше було молодих жінок до 25 років, більшість з яких після одруження звільнялися, повертались в село та опікувалися життям власної родини. Наприклад, за даними центрального району Харкова за 1931 рік, можна зробити віковий зріз цієї категорії населення. З 700 хатніх робітниць у віці до 18 років було 100 дівчат, до 25 років – 302, до 30 років  – 57, до 35 років –173, а старше 35 років – 68 жінок [12]. Отже, більше половини хатніх робітниць були молоді жінки до 25 років, «граничного» для того часу віку дівування. Вийшовши заміж, жінка часто втрачала можливість далі працювати у господарів. Тепер вона мала забезпечувати свою родину – готувати, прати, доглядати дітей. Жінки-служниці старшого віку, більшість з яких займали позиції кухарок та досвідчених няньок часто були незаміжніми або вдовами. Робота заміжньої жінки за наймом була виключенням з правил.

Серед усіх пролетарських професій навряд чи можна було знайти ще таку, що в тодішній соціальній ієрархії цінувалася так само низько, як хатня робітниця. Наприклад, профспілка Миколаєва напередодні 8 березня, турбуючись про працевлаштування хатніх робітниць на більш престижну роботу, звітувала, що кількох колишніх служниць вони перевели на роботу посудомийок, що вважалося своєрідним професійним та соціальним ростом [13]. Якщо вертикальна соціальна мобільність була можливою до статусу посудомийки, робітниці на виробництві або навіть робфаківки, то опуститись хатні робітниці могли тільки на саме дно. Зокрема, колишні хатні робітниці становили досить велику частку серед повій. Вважалося, що саме важкі умови праці та соціальна незахищеність були причиною цього явища: «Хатня робітниця знаходиться у більшості випадків у поганих умовах, зазнає надзвичайної експлуатації (16-годинний день, замість 8-годинного). Безробіття та, найголовніше, відсутність житла може штовхнути домашню робітницю на різноманітні злочини. Й насамперед на шлях проституції»[14]. В художній літературі такий сюжет є достатньо популярним – зваблена та знеславлена своїм господарем дівчина опускає руки й стає повією. Особливо драматичними були ситуації, коли хатні робітниці ставали жертвами сексуального насильства, хоча ця тема потребує подальшого опрацювання, як і тема домашнього насильства в СРСР загалом[15].

На заробітках

Економічне становище наймички у місті визначалося насамперед фінансовими можливостями наймачів, але заробіток залежав від дуже багатьох чинників. Хатня робітниця наймалася на роботу на умовах натуральної та грошової оплати і мешкала у своїх господарів та на їхніх «харчах». Вони також мали забезпечити дівчину одягом. До революції представники цієї групи носили різноманітну уніформу, залежно від свого «фаху». Саме наймачі мали подбати про те, щоб їхні слуги були вдягнуті в «пристойне» плаття, адже зовнішній вигляд слуг свідчив про статус самих господарів. 

Надання одягу регламентувалося договором між робітником та роботодавцем, а в радянський час також і трудовим законодавством.  Згідно радянських законів господарі мали забезпечити дівчину спецодягом, який складався із простої сукні, фартуха, хустинки. На своєму «робочому місці» дівчина мала знаходитися саме в цій уніформі. Ще в дореволюційні часи багато служниць отримували сукні, що вже вийшли з моди у вигляді подарунків від своїх наймачів. Однак громадська думка була не на боці служниць, які вдягалися  «по-панськи». Від домашніх робітниць вимагалося вдягатися скромно та носити формений одяг, що мав підкреслити їх статус. 

Після революції, влада дала можливість хатнім робітницям отримати компенсацію за одяг грошима. У великих містах, де було багато професійних працівників та вищі заробітки, жінки воліли отримати «живі» гроші за спецодяг. Наприклад, в одному із центральних районів Києва, спецодяг отримували лише 10-15% робітниць, інші ж намагалися отримати  компенсацію за нього [16].

Близько половини заробітку прислуга отримувала у натуральній формі – харчування, вартість житла, плата за комунальні послуги, одяг. В 1930 р. набула чинності постанова уряду УСРР  «Про умови праці домових робітників» [17], за якою вартість житла було заборонено враховувати у заробітну плату. Багато наймачів почали відмовлятися від послуг робітниць або брати з них додаткові кошти за «квартиру». Така система була невигідна обом сторонам – наймачі не мали коштів, щоб платити своїм робітникам більше, а робітники не мали грошей, щоб сплачувати за житло.

Грошова винагорода, яку отримувала служниця була невеликою, можна сказати навіть мізерною. За свою працю хатня робітниця отримувала «на руки» іноді 5-8 крб. на місяць. Взагалі, ця сума залежала від ситуації, що складалася на ринку праці в кожному місті. Найнижчі заробітки були саме у невеличких промислових містечках, де часто наймачами робочої сили були робітники або дрібні кустарі. Заробітки в великих містах були набагато більшими. Максимальна сума могла сягати аж 40-50 крб. Зазвичай середній заробіток служниць Харкова або Києва у грошовій формі був близько 20 крб. на місяць. Харківське відділення профспілки спеціально стежило, щоб жінки отримували не менше 10 крб. грошима та стільки ж у речовому еквіваленті. Цей показник був мінімально допустимий для Харкова [18]. Водночас у Проскурові хатні робітниці отримували лише 8 крб. грошима та стільки ж продуктами [19].

Матеріальне становище міського населення в роки НЕПу залишалося складним. Навіть робітники в середині 1920-х років більшу частину свого заробітку витрачали на житло та харчування. Ненабагато кращим було становище і інших верств населення. Наприклад, шкільний учитель в середньому отримував 36,4 крб. на місяць [20]. В окремих регіонах ще менше. Цих заробітків ледь вистачало на задоволення базових потреб: на оплату житла, комунальних послуг, їжу та одяг. Тому служниці, що жили за рахунок своїх господарів та були забезпечені дахом над головою і харчами, опинялися навіть у більш вигідному становищі. Отримавши близько 20 крб. «на руки»,молода дівчина могла навіть накопичити невелику суму, відкласти собі на посаг, на навчання або допомагати своїм родичам у селі.

До грошової винагороди також відносилися обов’язкові подарунки та своєрідні премії за особливі доручення, або понаднормову працю. Вважалося, що добрі господарі мають на великі свята обов’язково привітати своїх працівників невеликою грошовою винагородою, яка теж ставала регулярним і суттєвим доповненням доходу служниці. Таким чином, молоді хатні робітниці у великих містах знаходилися в кращому економічному становищі, ніж представниці деяких інших професій. Однак все має свою ціну. Грошова винагорода робила молодих служниць більш залежними від своїх господарів, адже знайти місце з хорошими умовами проживання та харчування було теж непросто.

Служниця і господар. Вічна історія конфлікту

Головна проблема у стосунках між господарями та служницями полягала у невизначеному соціальному статусі прислуги, яка отримувала певні права в межах неформального домашнього середовища. Хоча прислуга не належала до членів родини, вона мала доступ до усіх таємниць, а отже, великий вплив на повсякденне життя сім’ї. Знайти компроміси в ситуації, коли приватне перемішувалося з професійним було дуже складно.

До того ж чіткої регламентації стосунків між обома сторонами зазвичай не було. Відсутність можливості формального контролю виконання договору, а часто і відсутність будь-яких письмових угод,створювали широке поле для зловживань. Спеціально сформована «Женкомісія» при Наркоматі праці, розглянувши питання про становище хатніх робітниць в 1926 р., визнала: «Констатувати тяжке становище хат. робітниць внаслідок прихованої експлуатації з боку наймачів» [21].

Нерідко хатні робітниці та наймачі вступали у відкриту боротьбу, обстоюючи свої права. Найчастіше причиною конфлікту було визначення вихідного дня. Хатня робітниця отримувала на тиждень один вихідний, який визначали за згодою із господарями. Зазвичай у вихідні домашні робітниці працювали, а вільний від роботи день отримували посеред тижня. Міський стиль життя передбачав, що значну частину домашніх справ відкладали на кінець тижня. Це своєрідна специфіка, відмінність міського стилю життя від сільського, де на неділю припадає час святкового байдикування із табу на працю або окремі її види. Для міста ж традиційними були різноманітні прийоми та обіди, які влаштовувалися в неділю. Тому в цей день служниці мали прибирати в оселі, готувати частування, обслуговувати гостей тощо. 

Профспілка домашніх працівників проводила анкетування з метою з’ясування умов праці робітників. Наявність окремого вихідного дня саме в неділю вважалася дуже важливою і тому таке питання було включено до анкети. У Вінниці із 244 робітниць лише 39 мали вихідний в неділю, в Луганську – 11 із 592. В Києві є дані лише за двома районами, в яких зареєстровано було 1028 робітниць, з них лише 405 мали вихідний у неділю. В багатьох містах взагалі цей пункт не змогли заповнити [22].

З іншого боку, до зловживань вдавалися і хатні служниці. Нерідко вони намагалися обманути своїх господарів, приховати частину коштів, завищити вартість закуплених продуктів чи послуг. В більшості випадків вони мали майже повну «монополію» на закупку продуктів, що також було полем для зловживань. Варто наголосити, що в першій половині ХХ століття закупівля продуктів була дуже складним та витратним процесом. Сучасних технологій зберігання та продажу не існувало, тому мешканці міст щоденно витрачали на закупівлю продуктів більше часу, ніж на приготування їжі. Таким чином, в руках хатньої робітниці з’являлися певні ресурси, які важко було проконтролювати, а отже, й з’явилися можливості для різного роду зловживань. Щоб проілюструвати суть типового конфлікту наведемо уривок з щоденника українського літературознавця Сергія Єфремова, який дуже детально зобразив побут киян в 1920-х роках. Зокрема, він записав: «Стурбувала пригода з Параскою. Перші місяці була дівчина, як дівчина. Але швидко місто навчило: почалося затаювання грошей при покупках, горлання, нарешті знайшла дорогу до «місткому прислуги» і поскаржилася, що їй не доплачуємо грошей, що примушуємо робити до 12 годин вночі, що немає вихідних днів. Брехня на брехні і нахабна у вічі… це при делегатці, що прийшла, певне, на її скаргу перевіряти, хоч раніш ніколи ніяких претензій не заявляла, бо платиться їй скільки умовлено, йде додому о 6–7 год., вихідний день має, хоч не той, що їй хотілося, а щодо роботи, то, наприклад, у мене не прибирається часом тижнями, а делегатці в вічі бреше, що «дві квартири прибирає». Нарахували недоплатків щось карбованців із 70. Гидко мені стало, – вийняв, заплатив, будь ти неладна – зійди з очей!» [23].

Прислужуючи «слугам народу»

Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років чисельність особистої прислуги різко скоротилась. В 1926 р. хатніх робітниць в містах України нараховувалося 64865, а в 1931 їх вже було 39474[24]. Таким чином, за короткий період кількість хатніх робітниць зменшилася приблизно на 25000. Що ж стало причиною цього процесу? В першу чергу наймачі, а серед них було багато людей із середнім та навіть невисоким достатком, тепер просто не могли собі дозволити утримувати помічницю. Дуже звузилися два головних стимули у праці хатньої робітниці – безкоштовне житло та харчі. В умовах страшної кризи радянської економіки перших п’ятирічок різко погіршилися житлові умови городян. В деяких містах на одну особу в середньому припадало до 3 метрів квадратних. Утримувати в таких умовах ще й служницю було просто фізично важко. По-друге, різко виросли ціни на продукти, а городяни ледь виживали за рахунок нужденних пайків. Багато жінок були змушені йти на виробництво лише для того, щоб отримати робітничий пайок або талони на харчування у заводській їдальні. Дітей віддавали у дитячі заклади, де вони отримували мінімальне харчове забезпечення, а отже, потреба в няньках теж відпала.

Однак так жили не всі. Радянська номенклатура із задоволенням користувалася послугами найманих працівників. Радянські службовці не відчували жодного дискомфорту, експлуатуючи працю пролетарів. Досить часто жінки радянських та партійних чиновників працювали або займалися активною суспільною діяльністю, демонструючи власним прикладом реалізацію комуністичного гасла – «війна кухням». Насправді у боротьбі із «кухонним рабством» вони просто експлуатували інших жінок – хатніх робітниць. Саме радянські службовці були найкраще забезпечені житлом, а наявність вільної житлової площі була головним питанням при наймі служниці. Серед радянських службовців також було багато працюючих заміжніх жінок, що для 1920-х років було явищем незвичним. 

В 1931 р. місцеві осередки профспілки працівників домашнього господарства звітували про соціальний стан наймачів хатніх робітниць. Отже, згідно цих звітів найбільше наймали хатніх робітниць радянські службовці. В невеличких містах, таких як Золотоноша, Лебедин, Проскурів майже усі домашні помічники працювали у службовців. В Полтаві з зареєстрованих 505 робітниць у службовців працювало – 360, у робітників – 84, у кустарів – 14, у студентів – 14, у військових – 16, у представників вільних професій – 2, у інших – 2  [25]. В Дніпрі (колишній Катеринослав) з 525 хатніх робітниць у службовців працювало – 375, у робітників – 110, у нетрудових – 12, у кустарів – 28 [26]. У Києві за неповними даними найбільше служниць теж працювало саме у службовців, а на другому місці знаходилися кустарі та так звані нетрудові елементи. Загалом, можна цілком впевнено стверджувати, що головним наймачем домашньої додаткової праці були радянські чиновники. Доволі велику частку серед людей, що користувалися послугами домашніх помічників, становили робітники та кустарі.

Чужа людина чи член родини?

Оскільки майже все побутове життя родини знаходилося в руках хатніх робітниць, то поступово їхня роль та статус в родині зростали. Враховуючи, що сфера хатніх робітниць була окреслена домашнім господарством, яке все ще залишалося центром сімейної економіки, то їх роль у родині була значною. Дійсно, далі ми побачимо, як в 1930 – 1940-х роках та пізніше долі наймачів та хатніх робітниць тісно перепліталися, вони спільно ділили численні біди та життєві негаразди. Зі стабілізацією ситуації в країні на пізніх етапах сталінізму, радянські номенклатурники нерідко брали активну участь у житті своєї прислуги, допомагали їм влаштуватися на хорошу роботу та особливо отримати освіту, хоча б початкову [27].

Встановленню взаємозалежних стосунків між господарями і служницями сприяв насамперед той фактор, що зазвичай хатня робітниця мешкала разом із родиною, у якій вона працювала, відповідно, вона була утаємничена в найдрібніші подробиці приватного життя своїх наймачів. Нерідко вона могла зайняти свою нішу у родинних відносинах, поширюючи свій вплив на молодше покоління або нових членів родини. Таким чином, поруч із типовими вертикальними зв’язками всередині родини, що було пов’язано із збереженням традиційної гендерної та вікової ієрархії, з’являлися нові паралельні зв’язки. Цікавою ілюстрацію статусу прислуги в родині є невеликий фрагмент із приватного листування Наталії Полонської-Василенко. Вона писала, що її невістка зблизилася з хатньою робітницею та потрапила під її вплив: «Я сама чула, як вона (невістка) радила йому, Юліку, (прийомний син) з нас двох, а саме Мотрони та мене, орієнтуватися на Мотрону. Буває» [28].

Інститут домашньої прислуги в 1930–1940-х роках виконував ще одну непомітну, але дуже важливу функцію. В багатьох родинах дореволюційної еліти жили жінки старшого віку із незрозумілими обов’язками. Наприклад, в щоденнику угорського офіцера, який під час нацистської окупації жив у Києві, є згадка про складне життя родини Кульженків. Він пише, що в цій інтелігентній родині майже все своє життя прожила нянька: «Зворушлива істота, маленька, висохла, худа, невродлива… У маленькій кімнаті для них двох чисті, охайно застелені металеві ліжка» [29]. Показовим є той факт, що ліжка знаходяться в одній кімнаті і суттєва різниця в побуті між колишніми «господарем» та «слугою» вже не помітна. 

Описуючи своїх сусідів у Києві напередодні окупації 1941 р., В. Терно згадує про родину, котра мешкала по сусідству: «Окрім них в будинку, ще з дореволюційних часів жила стара жінка, яку усі називали просто «няня». Це було тихе, боязливе непомітне та дуже віддане родині створіння, яке покірно сприймало усі нагінки з боку власної господині. Говорили, що вона втратила під час пожежі чоловіка та двох діточок, подалася з села до Києва у пошуках кращої долі, найнялась няньчити Таню, яка потребувала постійного догляду, так і залишилася у цій родині до кінця своїх днів»[30]. 

Жінки старшого віку, які пропрацювали майже все своє життя в родині вже не могли її залишити. Зв’язок із селом, яке було зруйноване революцією, колективізацією та голодом вони вже давно втратили. Можливості адаптуватися в новому світі, без освіти та досвіду вже не мали. Арсен Хоменко по-філософськи сформулював цю проблему: «… а саме життя незалежно від тих чи інших намірів сім’ї збільшує склад її членів за рахунок несамодіяльних, можливості яких суспільство не може вже використати в тій чи іншій формі.» [31]. Власне, інститут прислуги замінив собою інститут пенсійного забезпечення для тих громадян, чий професійних досвід влада відверто зневажала. Таким чином, досить поширеними були випадки, коли колишня прислуга ставала членами родин своїх наймачів, їх зв’язок вже не мав формальних ознак стосунків між робітником та роботодавцем. Беручи активну участь у житті родини, насамперед у справі забезпечення життєдіяльності родини та виховання дітей, колишні служниці та няньки займали своєрідну нішу у сімейній структурі городян в першій половині ХХ ст.

Пральна машина замість прачки. Кінець професії.

Поступово чисельність хатніх робітниць та, власне, і сама професія зійшли нанівець. Представники радянської верхівки все ще утримували зазвичай одну служницю, у функції якої входило обов’язкове прибирання оселі та приготування їжі. В елітних будинках для радянської верхівки архітектори проектували біля кухні невеличку комірчину,в якій і мешкала хатня робітниця. Інститут домашньої прислуги перестав виконувати роль міграційного каналу, оскільки потрапити у велике місто, де якраз і був сталий попит на подібні послуги, було вже складно, особливо після запровадження паспортної системи. Молоді дівчата, які намагалися вирватися із села, могли завербуватися на численні новобудови, що було набагато легше, ніж влаштуватися на хороше місце наймичкою. Таким чином, погіршення економічної ситуації в Україні на зламі 1920-30-х років призвело до різкого скорочення на ринку праці домашніх робітників. Відмова від додаткових помічників в домашньому господарстві була вимушеним кроком і призвела до загального погіршення побутового забезпечення городян, спрощення їхнього стилю життя та зниження рівня життя загалом.

Приблизно в цей час популярність цієї професії різко впала і в країнах Європи та Америки. В середині ХХ століття домашнє господарство в розвинутих країнах швидко модернізувалося, розвивалися нові форми житлового будівництва, доступним став приватний транспорт. В середовищі середнього класу утримання прислуги стало немодним та свідчило про відсталість поглядів. Мешканцям міст України годі було сподіватися на такі позитивні зрушення в побутовій сфері. Головною причиною різкого зменшення працівників «кастрюльтресту» було «квартирне питання». Дефіцит житлової площі, з яким зіткнулися містяни після Другої світової війни не дозволяв власникам квартир мати в своєму розпорядженні служницю. Давався взнаки і дефіцит продуктів. І хоча в 1950-х роках партійна верхівка все ще користувалася послугами хатніх робітниць, більшість заможних городян прагнули використовувати найману працю лише епізодично.

Наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років в УРСР відбувалися спроби якось модернізувати побут городян, збільшити обсяг надання послуг та запровадити нові технології в повсякденному житті мешканців міст. Ці експерименти були направлені на концентрацію та  укрупнення підприємств з надання побутових послуг. Так почали виникати різні «Бюро добрих послуг», найвідоміше з яких – фірма «Світанок» у Києві. В цих закладах можна було замовити послуги з ремонту побутових приладів та домашнього начиння, прання білизни, прибирання квартири, миття вікон тощо. Однак ці послуги не користувалися попитом серед широких верств населення. Як показує досвід «Світанку», цей вид робіт займав в загальному об’ємі наданих послуг лише 1%, а постійно працювали у цій сфері лише 2-3 особи [32]. Найчастіше генеральне прибирання в квартирі городяни влаштовували напередодні великих свят і в ці дні «Cвітанок» запрошував на тимчасову роботу студентів, домогосподарок, людей з мінімальними доходами. В кінці 1960-х років професію домашньої прислуги остаточно зруйнувала трансформація житлово-побутової сфери. У великих містах з’явилися потужні побутові комбінати, нове житло стало більш доступним, а домашня побутова техніка стала нормою для багатьох городян. Наявність хатньої робітниці в квартирі в 1960-х роках вже була винятком та сприймалася громадянами як прояв неймовірного «барства» та міщанства. Віктор Крупина наводить слова дрібного партійного чиновника, який в умовах «відлиги» дозволив собі публічно критикувати спосіб життя партійної еліти: «безкоштовно відвідують театри не лише самі, але і їх дружини, які, як правило, не працюють, а мають хатніх робітниць» [33]. Тепер ми бачимо, що наявність хатньої працівниці розцінюється громадянами як надмірна розкіш, відверте порушення принципів рівності та справедливості.

Звичайно, наймана праця в домашньому господарстві не зникла, вона просто стала більш професійною та спеціалізованою. Наприклад, інститут приватних нянь, репетиторів та навіть приватних садочків процвітав і в часи «застою». Лише вища партійна еліта зберегла за собою право на «обслугу» в закритих пансіонатах, дачах, будинках, але сама професія домашньої прислуги зникла і відродилась лише зі зміною політичного ладу. 

Цей текст є стислим викладом більш розгорнутих публікацій Автора, які були оприлюднені у «Віснику Київського національного університету імені Тараса Шевченка» (2017, вип. 133) та в журналі «Актуальні питання суспільних наук та історії медицини» (2017, вип.4). У публікації використано ілюстрації, надані Автором.

Мирослав Борисенко,  опубліковано у виданні  Україна модерна

_______________________________

Автор: Мирослав Борисенко - доктор історичних наук, професор кафедри етнології та краєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Автор магістерських програм «Антропологія міста» і «Культура та побут міського населення України». Має у своєму науковому доробку близько 70 публікацій, серед яких монографії «Уніфікація літературного життя в Україні в 1920-1932 роках», «Житло та побут міського населення України у 1920-30-х роках» та інші. Спеціалізується на історії повсякдення міського населення України в ХХ столітті. Досліджує історію розвитку житла, інфраструктури, побутової сфери, святково-обрядової культури в урбанізованому середовищі.

______________________________

[1] Ривош Я. Время и вещи. Очерки по истории материальной культуры в России в начале ХХ века. Москва, 1990, с.182.

[2] Черчович І. Вдома але без дому: служниці в родинах української Галичини зламу ХІХ – ХХ століття. Режим доступу: http://uamoderna.com/md/cherchovych-domestic-service

[3] Юхнева Е.Д. Жилище как элемент бытовой культуры городского населения (на материалах Петербурга конца ХІХ века). – Дисс. на соискание ученой степени. канд. ист. наук, СПб., 2004, С.124.

[4] Ця жартівлива назва закріпилась за хатніми робітницями у 1920-х роках у зв’язку із побутуванням в публічній сфері різних канцеляризмів.

[5] Київ та його околиці в історії та пам’ятках. / Під ред. М. Грушевського. К., 1926, С.463.

[6] М.Б. Из итогов переписи населения городов Харьковской губернии // Статистика труда на Украине. 1924,  №2,  С.2.

[7] Там само, С.2.

[8] Турченко Ф. Основні зміни в соціально-класовій структурі населення України в 20-ті роки. //Вісник харківського університету. 1976, №145, С.72.

[9] Підсумки обліку міської людності УСРР 1931 року. Харків, 1933, С.2

[10] Клоц А. «Светлый путь»: институт домашних работниц как миграционный канал и механизм социальной мобильности эпохи сталинизма // Новое литературное обозрение. 2012,  №117. Режим доступу:  http://www.nlobooks.ru/node/2615

[11] Хоменко А. Семья и воспроизводство населения (избранные произведения). Москва, 1980, С.22.

[12] Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВОВУ України ),  ф. 2703, оп. 1, спр. 94, арк. 59.

[13] ЦДАВОВУ України, ф. 2623, оп. 1, спр. 2654, арк. 43.

[14] И. Л. Нужен ночлежный дом. // Работница и домашняя хозяйка. 1927, №3, С.8.

[15] Клоц А. Вказ праця.

[16] ЦДАВОВ України, ф. 2703, оп. 1, спр. 30, арк.174.

[17] Постанова уряду УСРР  «Про умови праці домових робітників» опублікована у газеті Вісті ВУЦВК від 6 вересня 1930 року.

[18] ЦДАВОВ України, ф. 2703, оп. 1, спр. 30, арк.100.

[19] ЦДАВОВ України, ф. 2703, оп. 1, спр. 30, арк.75.

[20] Кузьменко М. Заробітна плата та засоби існування педагогів загальноосвітньої школи радянської України у 1920-1930-х рр. // Схід., 2004, №1,  С.30.

[21] ЦДАВОВ України, ф. 2623, оп.1, спр. 2654, арк.51.

[22] ЦДАВОВУ України, ф. 2703, оп.1, спр. 95, арк.4-5.

[23] Єфремов С. Щоденники, 1923-1929. Київ, 1997, С.743.

[24] ЦДАВОВУ України, ф. 2703, Оп.1, Спр. 30, арк.28-29.

[25] ЦДАВОВУ України, ф. 2703, оп. 1, спр. 94.

[26] Там само. 

[27] Клоц А. Вказ праця. 

[28] Богдашина О., Верба І. Листи Н.Д. Плонської-Василенко до О.Д. Багалій-Татаринової // Наукові записки Інститут Української археографії та джерелознавства імені М.Грушевського НАН України. Зб. наук. праць, 1999, т.3, С.515. 

[29] Нандор Феттіх. Київський щоденник (3. XII. 1941 – 19. I. 1942). Київ, 2004, С.83.

[30] Терно В. Растрепанные воспоминания о странном детстве. Киев, 2003, С. 96.

[31] Хоменко А. Семья и воспроизводство населения. Избранные произведения. – Москва, 1980, С.68. 

[32] Державний архів міста Києва, ф.р.1394, оп.1, спр.320,  арк.31.

[33] Крупина В. Соціальний портрет номенклатури //Соціальні трансформації в Україні: пізній сталінізм і хрущовська доба. Київ, 2015, С.548.

http://argumentua.com/stati/prisluga-slug-narodu

facebook twitter g+

 

 

 

 

Наши страницы

Facebook page Twitter page Google+ page

Login Form

ПОМОЩЬ ПРОЕКТУ!

ДОРОГИЕ ДРУЗЬЯ!
Вы можете оказать финансовую помощь нашему проекту на развитие и поддержку, перечислив денежные средства с банковской карты через LIQPAY:
Спасибо! Мы Вам очень признательны!