Информационное сопротивление

 

1989 року у ізраїльському видавництві «Хокен» побачила світ книжка Леопольда Авзегера «Чорний кабінет». Її автор, уродженець Дрогобича, волею долі став таємним цензором міністерства ґосударствєнной бєзопасності (МҐБ)... Про цей період своєї діяльності, про те, як поступово наставало прозріння, і розповідає Л. Авзегер у своїй книжці, уривки з якої пропонуємо читачам.

1989 року у тель-авівському видавництві «Хокен» побачила світ книжка Леопольда Авзегера «Чорний кабінет». Її автор, уродженець Дрогобича, що на Львівщині, був серед тих, хто щиро вітав прихід «визволителів» на західноукраїнські землі у вересні 1939-го, хто згодом добровольцем пішов у червону армію і героїчно воював на передовій. За виявлену особисту мужність неодноразово був нагороджений орденами і медалями Совєтського Союзу. Закінчив Леопольд Авзегер війну в Празі у званні молодшого лейтенанта. Відтак опинився в Забайкальському військовому окрузі, де чекав відправки на Далекий Схід, – там ще тривали бойові дії. Але волею обставин і долі опинився спершу у військовій цензурі, а згодом став таємним цензором міністерства ґосударствєнной бєзопасності (МҐБ)...

Про цей період своєї діяльності, про те, як поступово наставало прозріння, і розповідає Л. Авзегер у своїй книжці, уривки з якої пропонуємо читачам.

Для багатьох совєтських громадян існування таємної цензури було секретом полішинеля. Але навряд чи бодай хтось із «невтаємничених» уявляв собі, як вона здійснювалася насправді, як орґанізована, кому доручена, де «засідає» та яким чином діє за різних обставин, не кажучи вже про те, якими є наслідки її потрібної та важливої діяльності. Висвітлити всі ці питання може спромогтися лише той, хто особисто брав участь у «тихій» цензурній роботі. Так ось, мені довелося віддано працювати на різних ділянках цієї цілком секретної служби, через що я у найдрібніших деталях знайомий зі всією процедурою таємної перлюстрації кореспонденції у Совєтському Союзі. Викриття прихованого від очей людських вовтуження кротів, іменованих таємними або негласними цензорами, я гадаю, не може не цікавити всіх людей доброї волі, яким про щось говорять такі «рудиментарні» поняття, як «права людини», «свобода волевиявлення» тощо.

Торкаючись питання цензури, її таємної діяльності, необхідно підкреслити, що умови для її існування й успішного функціонування є тільки у тоталітарних державах, де владу має купка «вождів», що спирається на могутні поліційні сили, покликані придушувати найменші прагнення громадян до світла, тобто до свободи, демократії, законності.

У царській Росії теж існувала таємна перлюстрація листів. Установа, яка здійснювала контроль за думками та почуттями громадян, отримала красномовну назву «Чорний кабінет». Вона існувала аж до кінця лютого 1917 року, коли була зліквідована демократичною революцією. З того часу і аж до 1935-го у Совєтському Союзі не було цензури листів.

Тут необхідно зробити невеличкий відступ від теми. Я не збираюся писати історію горезвісного ПК (політичного контролю), це мої особисті спогади, у яких я розповідаю тільки те, в чому особисто брав участь, що відомо мені у зв’язку з моєю роботою, із власного досвіду, так би мовити. Моє твердження, що лише у 1935-му році відновили свою діяльність «чорні кабінети», базується на знайомстві з таємною інструкцією МҐБ, а також на твердженнях начальства. Звичайно, я тоді не міг передбачити, що в майбутньому мені будуть потрібні більш докладні відомості на дану тему, тому і не надавав їй належної уваги, тобто ніяких матеріалів не збирав. Крім того, треба враховувати, що нам, пішакам, і не слід було знати більше, ніж записано в інструкції або сказано начальством. Цікавитися, виявляти настирливість, розпитувати про те, що нас не стосується, було небезпечним навіть для співробітників органів.

Повторюю, до 1935 року в СССР офіційно не було цензури листів, тобто не існувало такої установи, яка займалася перлюстрацією кореспонденції. Про «чорні кабінети» царських часів навіть не згадується, та це не випадковість: органам вигідно, щоб радянський народ нічого не знав про існування цензури взагалі, навіть якщо йдеться про царську цензуру. Краще не розпалювати цікавості до подібних питань і не викликати зайвої підозри, що в СССР також існує можливість такої перевірки.

Між іншим, на всіх інструктажах, які були зі мною проведені, – а їх було безліч – ніколи ані словом не згадувалося про будь-яку діяльність «чорних кабінетів». Немов їх ніколи не існувало. Та це й зрозуміло. Адже якщо йшлося про «чорні кабінети», неодмінно потрібно було би для порівняння згадати, ким і як вони були організовані, де і як відбувалася перлюстрація тощо. Не виключено, що виявилася б повна тотожність таємної цензури часів «проклятого царизму» з нашою, рідною, радянською. Або могло статися й так, що блаженної пам’яті царський «чорний кабінет» постав би у вигляді безвинного ангелятка в порівнянні з «народним, робітничо-селянським».

А й справді. Як мені стало відомо, «чорні кабінети» часів самодержавства діяли тільки у великих містах, у кожному з них засідали від двох до шести співробітників, а перевірці підлягали не листи звичайних громадян, а лише листування невеликої кількості «бунтівників», переважно із вищого стану, яких мала на оці царська охранка. І основне: до обов’язків тодішнього «чорного кабінету» входила ТІЛЬКИ ПЕРЕВІРКА письмової кореспонденції. Лютим царським цензорам суворо заборонялося конфісковувати підозрілі листи, вилучати текст із них. Вони могли робити лише витяги та подавати куди слід доповідні записки зі своїми міркуваннями щодо змісту того чи іншого листа. Повна конспірація була основною умовою успішної діяльності старорежимних «чорних кабінетів». Далі я докладно розповім про роботу радянського «чорного кабінету», і читач зможе наочно переконатися у тому, до якої досконалості довели його органи МҐБ, а також у тому, що будь-яке порівняння двох споріднених установ таємної цензури – царської та радянської буде не на користь останньої, більше того, стане ніби обвинувальним висновком для всіх її співробітників та високопоставленого начальства.

Отже, приймаємо за аксіому: в СССР «чорний кабінет» розпочав свою діяльність після вбивства Кірова та перед початком масових репресій 1937 року. У ті часи функції органів держбезпеки, звичайно, усіляко розширювалися. Зрозуміло, що у переддень масових процесів, страт, убивств майстрам катівства знадобилася ефективна, добре організована, всеохопна таємна цензура, яка могла би постачати документи, що викривали б підступи всіх та всяких «ворогів народу». Ніби на посміх, саме у той час урочисто, бучно відзначається народження «найдемократичнішої у світі» сталінської конституції, 128-ма стаття якої урочисто гарантувала усім громадянам країни рад дотримання таємниці листування та багато інших неймовірних прав. Безсумнівно, що упорядники цього «основного закону» знали, що ось уже близько двох років у небачених масштабах провадиться таємна перевірка приватної кореспонденції. Загалом, чого вони не знали? Не знали, що не існує ні свободи слова, ні свободи друку, ні свободи зібрань, ні інших демократичних свобод, також гарантованих цим липовим документом, попередником такої ж брехливої й лицемірної конституції – брежнєвської?

 

Звичайно, за совєтських умов таку ганебну назву, як «чорний кабінет», що паплюжить честь мундира, не могли прийняти. Слово цензура для позначення нової установи також не підходило, адже велика «конституція» заперечувала, забороняла ганебні пережитки минулого. Ось чому з’явилася нова радянська установа з безневинною назвою «Політичний контроль», скорочено – ПК. Назва нова, суть – колишня.

До речі, не зайвим буде звернути увагу читачів на той безперечний факт, що таємну перевірку листування, відновлену в СССР, здійснювали всупереч не тільки конституції, але й підписаній Совєтським Союзом Декларації прав людини, прийнятої 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН. У статті 12 цієї Декларації мова йде про обов’язки країн-учасниць дотримуватися таємниці листування. Як колишній співробітник радянських органів безпеки та колишній працівник таємної листовної цензури я з усією відповідальністю звинувачую Совєтський Союз у тому, що він порушив і свої міжнародні зобов’язання, перетворюючи підписані ним документи у звичайні клаптики паперу.

Як я уже казав, спочатку моя робота у ПК була сумісництвом з діяльністю у військовій цензурі. Один або два рази на тиждень, сидячи за робочим столом у кабінеті Черенка або у відділі «В», отримував листи для таємної перевірки. Судячи з усього, така постановка справи не дуже влаштовувала моє начальство: відверто порушувався один із найважливіших принципів таємної цензури – конспірація.

Розпечатані листи відносили в обласне управління МДБ, де розташувався відділ «В», звідти, на очах у співробітників, забирали у відділення військової цензури, де знову ж таки ніяких умов для їх таємної перевірки не було. Не було з ким навіть узгодити деякі питання, що вимагали уточнення. До того це спричиняло затримку листів, їх не можна було своєчасно надіслати за призначенням, що також не могло не викликати невдоволення начальників. З іншого боку, моє сумлінне ставлення до дорученої справи, а також те, що довіра до мене зростає (адже я був «своєю» людиною, поріднився із начальником військової цензури особисто), виключали будь-яку підозру, що я можу виявитися «не тією» людиною, зміцнювали віру в мене як у надійного працівника, якому можна доручити найскладнішу секретну місію.

Одного чудового дня мене знову викликав мій безпосередній начальник і старий приятель Петро Черенко і повідомив, що дуже жалкує, але змушений зі мною розлучитися, тому що вже остаточно вирішене питання про моє переведення на таємну роботу. При цьому він висловив надію, що наші дружні стосунки не припиняться, що ми і надалі будемо разом зустрічати свята, відзначати сімейні урочистості. Відразу ж він повідомив мене, що зі мною бажає поговорити мій майбутній начальник Федір Гнатович Новицький. З ним я повинен зустрітися у зазначеному місці, у центрі Чити, а що далі, – Новицький пояснить мені сам.

От тобі, бабо, і Юріїв день! Що ж то за робота на мене чекає, якщо навіть мій безпосередній майбутній начальник не наважується або не має права запросити мене до себе у кабінет на розмову!?

З Новицьким я був знайомий досить добре. Ми разом відвідували заняття у вечірньому університеті марксизму-ленінізму. Іноді зустрічалися випадково у відділі «В», тобто в приміщенні управління читинського МҐБ. Тим дивнішою виглядала задумана конспірація!

Коли в призначену годину я прийшов на умовлене місце, він уже чекав на мене. Подарував мені дружню усмішку, міцно потис руку, після чого, розмовляючи про те, про се, ми неквапом пішли в напрямку станції Чита-11. До справи він перейшов з допомогою жарту. Він сказав:

– З моменту нашої зустрічі ви вже при виконанні службових обов’язків.

Та одразу ж додав, що свій інструктаж почне зараз же, дорогою на нове місце роботи. Попросив уважно його слухати і тихим голосом почав говорити про речі, про які я до того часу не мав уявлення. Вже після перших його слів я почав слухати із особливою увагою і неприхованою цікавістю. Він напучував мене:

– З моменту нашої зустрічі ви вже таємний співробітник нашого відділу, тому вам необхідно виробляти навички дотримання суворої конспірації. Ніколи і ніде ви не маєте права забути про це щонайперше правило нашої поведінки у товаристві. Конспірація і ще раз конспірація. Ось ми з вами зараз ідемо до місця нашої роботи. Обидва ми повинні поводити себе так, щоб ніхто із друзів або знайомих не знав, куди ми йдемо. Особливо ретельно ми повинні слідкувати за тим, щоб жодна жива душа не помітила, куди ми заходимо, тобто щоб ніхто не здогадався, в якому приміщенні знаходиться наша установа.

І тут Новицький почав спокійно пояснювати мені, як себе поводити, щоб уникнути зайвих зустрічей, увійти до законспірованої установи.

– Головне, – говорив він, – це правильний перехід вулиці з урахуванням огляду навколишньої місцевості, завдяки чому можна здалеку помітити людей, зустрічі з якими слід уникати. Помітивши знайомого, слід зупинитися, дати йому можливість зникнути із поля зору, потім, скосивши очі можна подивитися довкола, чи нема поблизу ще кого-небудь, і лише коли переконаєтеся, що шлях вільний, продовжуйте рух. Йдучи на роботу, ви зобов’язані бути стопроцентно впевненим, що ніхто не стежить за вами...

Я був старанним учнем і намагався з усіх сил осягнути науку Новицького та інших моїх начальників. До речі, мушу сказати, що згодом надбані навички стали мені в пригоді, бо з їх допомогою вдавалося виявити стеження за мною, і я знав, як уникати агентів КҐБ.

Але повернемося до нашої оповіді. Ми з Новицьким підійшли до вокзалу. Він неквапом огледівся довкола, особистим прикладом показуючи мені, як потрібно на практиці застосувати отримані теоретичні знання, і, коли переконався, що нас ніхто не вистежує (о Господи, а кому ми потрібні були?!), завів мене у спеціальне приміщення привокзального поштамту.

Ось таким чином я вперше потрапив у приміщення «ПК», відділу таємної цензури поштової кореспонденції, куди, починаючи з того дня, буду приходити уже кожного ранку, а пізніше і вечорами у точно визначений час, дотримуючись на вході всіх правил конспірації.

Досить швидко я зрозумів, що для мене почалося зовсім інше життя, яке дуже відрізняється від життя моїх знайомих, інших пересічних людей. Я не тільки зобов’язаний був виконувати певну роботу, від мене ще вимагали залишатися непомітним для оточуючих. Друге, як виявилося, начальство вважало не менш важливим, ніж перше, підкреслюючи, що ми невидимки, що мистецтво залишатися непомітним – альфа й омега всієї нашої діяльності.

Відтоді я так ретельно намагався увійти в нову роль, що обережність стала моєю другою натурою. Я так наполегливо, так завзято знову і знову відпрацьовував усі деталі поведінки «підпільника», що часом мене навіть галюцинації переслідували. Іноді мені здавалося: якби кожен із таємних цензорів міг би насправді перетворитися у людину-невидимку, то начальство радо перетворило б нас у неї, – настільки сильним було бажання начальства, яке виконувало, звичайно, вказівки вищих бонз, зберегти в таємниці сам факт нашого існування на землі. Що ж, як неважко здогадатися, причин для такого бажання було достатньо.

Коли я вперше переступив поріг цензурного залу, мене вразила могильна тиша, що там панувала. Усі сиділи за своїми робочими столами, усі зосереджено читали чужі листи. Ніхто навіть не ворухнувся, не підняв голови, щоб подивитися, хто проходить поруч. Муштра в цензорів залізна – ніщо стороннє не повинно відвертати їх від дорученої справи, ні до чого і ні до кого виявляти цікавість не належить.

Мене попередив Новицький, що і нам потрібно намагатися якомога тихіше пройти повз цензорів у його кабінет.

Кабінет мого начальника виявився невеликим. Перше, що впало мені в вічі, коли я зайшов до нього, була солідна вогнетривка залізна шафа в куті. Незабаром я довідався, що саме в цій шафі зберігалися так звані «затримані листи», які потребували «оперативної уваги», а також інші цікаві листи, які Новицький відносив у відділ «В». Там зберігалися також секретні бланки «меморандумів», тобто, простіше, доносів на людей, які у своїй кореспонденції порушували яку-небудь священну заповідь тоталітарного совєтського режиму, лежали купки секретних списків, документів, інструкцій. Досить цікаво, як Новицький роз’яснював мені практику нехтування органами закону про дотримання таємниці листування, як викручувався, щоб укласти ганебні дії таємної цензури в гарну упаковку якоїсь нібито державної необхідності.

Сидячи за своїм робочим столом, під великим портретом Йосифа Віссаріоновича, він розпочав здалеку – з конституції, що гарантує, як відомо, громадянам СССР таємницю листування. Говорив він тихо, лагідно, улесливим голосом, нерідко переривав серйозну ділову розмову незначними питаннями про сім’ю, про моє дозвілля (ніби все це не було йому відомо задовго до того, як він запросив мене на розмову). Часто робив паузи, наче бажав переконатися в тому, що сказане міцно залягає в моїй свідомості.

– І ви, напевно, знаєте, Леопольде Іонасовичу, – задушевно-довірчо продовжував він, ніби не сумніваючись у тому, що я повністю поділяю всі його переконання і думки, – що ніхто не має права порушувати таємність листування. Річ у тому, як краще забезпечити виконання на практиці всіх тонкощів, пов’язаних із цим священним правом, щоб воно, це право, не виявилося пустим звуком, щоб відстояти його від посягань з боку незліченних ворогів народу. Завдання це досить не просте. Ось чому партія вирішила доручити її нашим органам, нам усім, Леопольде Іонасовичу. З цією метою і була створена наша установа, яка отримала кодову назву ПК, тобто «політичний контроль». Називати це порушенням конституції було би неслушно і шкідливо. Скоріше навпаки: політичний контроль служить трудящим, найбільш послідовно виконує задуми нашої конституції. Це почесне завдання партії ми з вами і повинні виконати. Нам з вами добре відомо, що чесна радянська людина не має причин боятися «Політичного контролю», їй нічого приховувати від партії, якій вона безмежно віддана, якій довіряє в усьому.

Ось так мій новий начальник почав уводити мене в суть справи. Чи вірив він сам у те, що говорив? Навряд. Як десятки тисяч інших радянських службовців, він примушував себе вірити, іншого виходу ні в кого не було. Така умовність правди в країні брехні.

Я, в свою чергу, як і належить співробітнику органів, не став аналізувати, наскільки логічне, точне, морально припустиме все те, що говорив мій начальник. До того часу я також засвоїв більш ніж сумнівну істину про мораль, яку виголосив наш вождь і вчитель В. І. Ленін: «Моральне те, що корисне партії». Дешево, вигідно, зручно!

Не треба думати. За нас думає фюрер. Якщо розпечатування і таємне читання чужих листів практикується з дозволу, за дорученням партії, я буду беззастережно виконувати її доручення, у даному випадку доручення її «органів», що одне і те ж. Ми, члени партії, – її коліщатка та гвинтики, нам належить виконувати, а не розмірковувати. Така проста, прозора формула життя. Ні тобі болісних сумнівів, ні докорів совісті – нічого. Не люди – автомати!

Все це я усвідомив значно пізніше. Тоді ж мені не западала до голови ніяка крамола. Я щиро вірив або примушував себе вірити, заплющувати очі на все, що діється довкола, не впускаючи до серця сумніву. Як могло бути інакше, коли щоденно, повсякчас тобі втовкмачували такі істини: «Партія – розум, честь і совість нашої епохи», «Партія ніколи не помиляється», «Партія і народ єдині»… Хвала Господу, якщо в таких умовах не станеш повним ідіотом.

Розмова продовжувалась. Новицький неквапливо знайомив мене з новими вимогами, і вимоги ці були такі фантастичні, що я почав слухати його з певною недовірою.

Як я вже казав, основним принципом, якому я зобов’язаний був тепер неухильно підкорятися, був принцип абсолютної, цілковитої секретності не тільки моєї роботи, але й приватного життя. Здавалося неймовірним здійснення всіх диких вимог Новицького. Тим часом він крок за кроком доводив мені, що це не тільки можливо, але й необхідно.

– Почнемо із конспірації у побуті, – говорив Новицький. – Запам’ятайте, наші органи нікому не прощають порушення правил конспірації. Постійно пам’ятаючи про це, вам доведеться поводитися в побуті таким чином, щоб стати якомога більш непомітною людиною. В жодному разі не слід заводити нових знайомств. Підтримувати старі можна, але бажано тільки ті, які необхідні. Про себе нічого не розповідати. Зустрічаючись із сусідами, потрібно обмежуватися тільки короткими вітаннями, нема необхідності з ними зближуватися. Контакти із зовнішнім світом не заборонені, але, загалом, для нас вони не бажані, тому під різними приводами їх слід уникати. Чим менше людей з вами знайомі, тим краще. Найбільше уникайте скандалів у квартирі або в чергах. Ніяких сварок, судів із сусідами. Ви є, але одночасно вас ніби й не повинно бути…

Фактично співробітники таємної цензури були працівниками органів держбезпеки, але в будинок обласного управління МҐБ ніхто із них не мав права заходити, крім начальника відділу Новицького, його заступника і начальника міжнародного відділу. Тільки вони мали перепустки, які давали право на вхід у «святая святих». Такий порядок знову ж таки пояснювався вимогами конспірації: ніхто не повинен був здогадуватися, що між кожним із нас, таємних цензорів, зокрема і тією грізною установою може існувати який-небудь зв’язок. Згодом я також отримав перепустку на право входу у будинок читинського МҐБ, але тільки ввечері.

Особливо суворо належало дотримуватись конспірації, пов’язаної з місцем нашої праці.

– Запам’ятайте, товаришу Авзегер, – відразу ж перейшов на офіційний тон Новицький, як тільки торкнувся цього питання, – ніхто у світі – ні ваші родичі, ні друзі, навіть найближчі та віддані, – не повинні знати про ваше існування, а також місце вашого знаходження.

Далі з’ясувалося, що у зв’язку з конспірацією усі співробітники ПК приходять на роботу окремо, кожний у точно визначений час, так само після роботи йдуть додому. Порушення цього графіка рівнозначне порушенню трудової дисципліни.

– Жодна знайома вам людина, – продовжував мій новий начальник, – не повинна бачити, що ви заходите в приміщення. Жодна! Бувають у житті непередбачувані обставини. Може статися, що хтось із ваших друзів побачить або гукне вас біля входу до нашої установи. Це ви зобов’язані передбачити і реагувати спокійно та впевнено, залежно від обставин. Тобто зупинитися, поговорити з ним і якомога швидше його позбутися. Чекістська кмітливість і спритність в кожному окремому випадку повинні вам підказати спосіб дії. Можна зробити вигляд, що ви не помітили знайомого і віддалилися у протилежному напрямку. Буває, що неможливо його обминути, тоді доводиться вигадувати щось нашвидку: мовляв, зустрічаю когось із рідних або знайомих, він повинен приїхати найближчим поїздом. На випадок, коли хтось із знайомих «піймає» вас недалеко від входу у нашу «контору» – вам належить під будь-яким приводом затриматися і почекати, поки він не зникне. Адже може у вас розв’язатися шнурок на черевику! – тут Новицький лукаво всміхнувся.

Так ось, у критичній ситуації найкраще, щоб у вас розв’язався шнурок, ви нахилитеся і будете його зав’язувати до того часу, поки ваш знайомий не зникне з поля вашого зору. Іноді можна зупинитися, подивитися на годинник або вийняти хусточку до носа, адже у людей буває нежить...

Ось так я вступав у зовсім не відоме мені життя таємного радянського цензора. Я читав багато книжок про підпільників комуністів, про радянських розвідників, які діяли в глибокому тилу ворога, дивився і навіть захоплювався кінострічками на цю тему. Та ось я сам пішов у підпілля, тільки не у ворожому тилу, не в умовах царського самодержавства, а у власній рідній країні, у місті, де жив, до того ж у мирний час, в умовах повної влади КПСС і радянського уряду над всією великою радянською державою. Я і не підозрював, що таке взагалі можливе, а зі мною особисто – тим більше.

Новицький, тим часом, продовжував начиняти мене усе новими нечуваними відомостями. Він і таку дрібницю передбачив:

– Так, до речі, у вас повинно бути офіційне місце праці на випадок, якщо хтось запитає, де ви працюєте. Яке саме, у даному випадку не має значення, важливо, щоб воно було постійним і, зрозуміло, солідним. Адже може статися так, що хтось із ваших знайомих поцікавиться, ким і де ви працюєте. Щоб уникнути підозри, ви повинні відповісти не гаючись, не задумуючись. Ось чому вам необхідно добре знати цю установу, тобто пам’ятати прізвища його начальника, основних співробітників, його місце знаходження, навіть розміщення кабінетів уздовж коридорів і на поверхах. Щоб не плутатися та не мимрити, якщо вас почнуть розпитувати про роботу більш докладно. Вам необхідно вибрати собі посаду в цій установі. Мені здається, найкраще вам «прилаштуватися» в міськкомі партії або у міськкомі комсомолу. У цих організаціях нам легше буде забезпечити вам повну конспірацію.

Тут Новицький зробив коротку паузу, розраховуючи, мабуть, на посилення ефекту його прямоти. Він був непоганий психолог і тонкий актор і все розрахував правильно. Обдумуючи, перетравлюючи те, що почув, я дійсно все більше й більше дивувався і вражався, і священний трепет перед таємничою установою, у чертоги якої я вступав, усе більше оволодівав моїм недосвідченим єством. З розкритим ротом слухав я його, палаючи з цікавості, адже про все, що я дізнався, ще вчора у мене не було ні найменшого уявлення. Я здавався собі ліліпутом, якого допустили у країну велетнів, де все не так, як у ліліпутії, де живуть лише дуже сильні, долею відзначені істоти. Я стану одним із цих вибраних! Ще вчора я був впевнений, що військовий цензор – це найвищий ступінь вибраності, сьогодні переконався, що до радянського Олімпу веде безліч сходинок, що з нижчої я перескочив на більш високу... Але ж скільки їх, цих сходинок, і якими повинні бути привілеї тих, хто вищий від Новицького?

А мій новий начальник продовжував мене приголомшувати усе новими та новими відомостями:

– У житті совєтських людей існують ще окремі недоліки і труднощі, і деякі громадяни болісно реагують на них. Більшість із них стримані, не базікають зайвого, зате у листах дозволяють собі висловлювати те, на що усно і натякнути не наважаться. Так розповсюджується наклеп на нашу партію, на наш соціалістичний лад. Наше з вами завдання в тому й полягає, щоб виявити всіх тих, хто думає по-іншому і ці думки виплескує на папір. Ви ж самі спостерігали: віч-на-віч люди багато про що не наважуються сказати вголос, тримають, як то кажуть, язика за зубами, можливо, ви навіть помічали не раз, коли такі людці вголос висловлюють дуже навіть схвальні думки про нашу країну, про партію і товариша Сталіна. Інша річ, коли вони беруться писати. У листі вони не лицемірять, пишуть про все, що на душі лежить, щиро відкривають душу, висловлюють усе найпотаємніше. Тут тобі і образи, і невдоволення, і скарги на дійсність, що оточує, і лайка на адресу того чи іншого партійного чи совєтського діяча. Усе довіряють листам, бо вірять, що таємниця листування додержується. Цього психологічного фактора не можна не враховувати нам, співробітникам ПК. За допомогою нашого політичного контролю ми маємо можливість проникати в таємні задуми людей, переконуватися у їх благонадійності або, навпаки, у їх ворожості до партії та соціалізму. Для нас, представників радянських органів безпеки, це досить важливе джерело інформації. Леопольде Іонасовичу, ти (ось ми вже і на брудершафт випили), можливо, чув, що на Заході створені такі хитромудрі апарати – детектори брехні, з їх допомогою поліція закрадається в душі людей. Нашим людям не потрібні детектори. Росіянин сам про себе все розповість, усю душу виллє в листі, потрібно тільки вміти прочитати цього листа. Наш совєтський цензор повинен бути добрим психологом, він повинен читати навіть між рядками. Ти розумієш, про що я говорю?

Так, я вже розумів, що негласна цензура – це відмичка, за допомогою якої радянські органи держбезпеки таємно закрадаються в душі людей, читають їх думки, щоб потім їх же відвертість обернути проти них самих.

Громадяни Совєтського Союзу позбавлені тієї правдивої інформації, яку вдосталь отримують жителі вільних країн Заходу. Совєтських людей начиняють брехнею, ось чому вони рано чи пізно переймаються недовірою до вітчизняних друкованих органів, радіо, телебачення. Висловлювати свої сумніви, підозри, переконання уголос – дуже небезпечно. Це знають навіть школярі. Зовсім інше вилитися у листі до приятеля чи приятельки, на вірність яких можна покластися.

Досить скоро і я переконався, що у відвертостях Новицького була чимала частка істини. Він був досвідченим чекістом і справу свою вивчив до тонкощів, про які простим смертним ніколи не здогадатися.

Про що тільки не писали люди один одному, які тільки таємниці не повіряли, не підозрюючи, що на читинському поштамті (як і у великій кількості інших міст країни) існує спеціальна група «підпільників», основна і єдина турбота яких вивуджувати ці таємниці і використовувати їх проти необережних авторів листів!

Мабуть, найбільше викликало в мене подив те, що сказав Новицький на закінчення своєї бесіди зі мною.

– У нашому службовому лексиконі, – оповідав він, – не повинні існувати такі слова, як «цензура», «листи», «перевірка». Забудьте їх назавжди, для нас з вами їх немає. Не цензура у нас тут, а політичний контроль, і до наших рук потрапляють не листи, а документи, які ми, до того ж, не перевіряємо, а опрацьовуємо. Усе, що ми читаємо, переглядаємо, посилаємо у інші відділи на перевірку, все це опрацьовані нами або такі, що зараз опрацьовуються, документи, якими відає наша установа...

До речі, ніколи я не чув згодом, щоб з уст наших співробітників хоча б один раз вирвалося яке-небудь із цих слів: «цензура», «листи», «перевірка листування»... Ці поняття просто були викреслені із пам’яті людей, зайнятих відповідними діями. Ніби їх в природі не існувало! Але вони були, їх можна було легко знайти у будь-якому словнику, звідси можна зробити висновок, що їх боялися, тому що їх вживання кинуло б чорну тінь на всю таємничу діяльність радянської цензури. Замість них вживали обтічні, незначущі словечка та фрази, такі наприклад: «Усі документи уже опрацьовані», «Це затримані документи» тощо.

Мене попередив Новицький: усе те, що стане мені відомо з листів, ні в якому разі не може бути розголошеним, не може бути темою для розмов чи виступів, навіть на партійних зборах. Мабуть, його обов’язком було також нагадати про обмеження у вживанні спиртних напоїв. Ні в якому разі не можна напиватися у громадських місцях, а також суворо забороняється приносити і розпивати алкогольні напої у приміщенні ПК. І відразу ж додав, усміхаючись: «Вдома, нишком, можна з приятелем перепустити пляшку...».

Наприкінці Новицький знову, на цей раз більш докладно, почав розпитувати мене про моє особисте життя. Нічого немає дивного, що після такого інструктажу я став обережним і, відповідаючи на питання, почав трохи задумуватися над кожним словом, перш ніж його вимовити. Йди-но здогадайся, куди він хилить, що йому від мене потрібно. Це, звичайно, не випало з його уваги. Він подивився мені в очі і, усміхаючись, зауважив:

– Усе буде гаразд, не треба хвилюватися.

І щоб привернути мене до себе, здобути мою довіру, дружнім тоном повідомив мене, що органи подбають про мій добробут, що давно уже дано вказівку виділити нам іншу квартиру, з більшою площею, де ми з дружиною будемо позбавлені необхідності готувати на комунальній кухні. Відразу ж я дізнався про ще одну приємну новину: мене підвищили в посаді. Відтепер я вже не цензор, а перекладач, і у разі потреби будь-який відділ читинського МҐБ зможе скористатися моїми послугами. Зрозуміло, підкреслив Новицький, що високу довіру органів потрібно буде виправдати самовідданою працею.

Дволикий Янус. Ось хто я віднині. Людина з двома обличчями. Не дволичний, а з двома обличчями. Відчуваєте різницю? Одне обличчя для родичів, знайомих, друзів-приятелів, інше – для товаришів по роботі, начальства. У колі близьких я просто гарний хлопець, який працює у якомусь там міськкомі, радий допомогти у біді, порозмовляти, порадити, поспівчувати... У своїй установі я – таємний цензор, якому доручили надзвичайно важливу для країни справу здійснення «політичного контролю» за листами радянських громадян.

Стриманість. Обережність. Увага. Ось які основні риси характеру повинен віднині виховувати у собі перш за все. Тепер я вже не мав права піти з друзями у ресторан. Щоправда, прямої заборони на подібні розважальні заходи не існувало. Але їх нам не рекомендували, а вже коли щось в органах «не рекомендується», то краще вважати це забороненим плодом, а то і до біди недалеко!

Боронь Боже, скажімо, стати на захист сусідки, яку б’є її п’яний чоловік. Ніяких непорозумінь із сусідами. Не дай Боже привести до порядку хулігана в черзі. Ніякого благородства у громадських місцях! Я існую, і мене немає! Як тільки десь вибухає скандал – я зобов’язаний зараз же зникнути. Ходити на роботу мені треба обережно, оглядаючись, щоб не помітив мене хтось із знайомих. У мене була вигадана посада у міськкомі партії, вигаданий начальник, вигадані співробітники, і я зобов’язаний пам’ятати про це друге, вигадане моє життя так само, як і про перше, справжнє. Згадуючи зараз той перший докладний інструктаж у кабінеті Новицького, я намагаюся розібратися в почуттях, які він викликав. Добре пам’ятаю: з одного боку, я був засмучений необхідністю постійної страшенної конспірації у всьому моєму подальшому житті, адже перспектива удавання у відносинах із людьми, необхідність обмежувати себе у всіх радощах життя, і без того нечисленних на тому посту, який я займав, навряд чи могли тішити. З іншого боку, проте, я був надзвичайно задоволений, радий, що визнали мої заслуги і виявили мені довіру. Відтепер я належав до невеликої групи секретних співробітників МҐБ.

Що я відчував, вступаючи у примарне кафкіанське життя таємного співробітника ПК?

Був я на той час ще дуже молодою людиною, життя як слід не знав, досвіду не мав і, як не раз уже підкреслював, сліпо вірив у ленінські догми, які черпав із газет, журналів, книг, доповідей, із лекцій у вечірньому університеті марксизму-ленінізму. Ну, а крім усього іншого, я був тоді буквально засліплений характером своєї діяльності і навіть гордився тим, що належу до вибраних, еліти радянського суспільства. Тому не сумнівався, що обрав правильний шлях.

Хто із нас у дитинстві, у молодості не захоплювався пригодницькими, детективними романами? Кого не вабили таємничі історії, хто не уявляв себе героєм, який викриває злочинців, бореться проти зла? Романтика – ось ще одна причина, чому я, незважаючи на всі явні незручності життя в підпіллі, свідомо йшов на нього.

Те, про що я буду писати далі, навряд чи становить белетристичний інтерес. Але любителям документалістики мої мемуари, напевно, сподобаються, бо факти, які я збираюся викладати, самі собою розкривають правду про совєтський тоталітаризм, найбільш жорстокий, безжалісний режим на світі, який прикривався фразеологією про демократію, гуманізм, світле майбутнє людства.

Отже, совєтський «чорний кабінет». Таємна цензура листування.

Вище вже була мова про те, що приміщення відділу ПК, тобто таємної цензури, знаходиться в приміщенні поштамту на станції Чита-11. Як я дізнався пізніше від «колег», які раніше працювали в інших великих містах, таємна перевірка листів завжди здійснювалася в приміщеннях поштамту, до того ж найчастіше на вокзалах або недалеко від вокзалів. По-перше, це зручно, а по-друге, відповідало законам конспірації. Усім відомо, що кореспонденцію перевозять у спеціальних вагонах (як правило, під охороною). Переважно всі поїзди з поштовими вагонами зупиняються на першій колії. Так зручніше виносити і заносити запломбовані мішки з листами, які найчастіше возять на візках, перед очима натовпу, що снує по перону. Все нормально: прибула пошта, її розвантажують, у поштовий вагон передають відправлення у всі кінці країни. Ніколи навіть на думку не спаде, що найближчим часом наділені спеціальною владою люди почнуть копирсатися у кореспонденції, читати без відома і згоди відправника чи одержувача їх листи, тобто, іншими словами, лізти в чужу душу.

За нормальним порядком листи повинні надходити на поштамт. Там на конвертах і на поштівках гасять марки, сортують кореспонденцію... Отже якраз між цими двома процесами – гасінням марок і сортуванням – всі листи проходили таємну перевірку. Так було не тільки з кореспонденцією, що надходила, але й тою, що відправлялася, яку збирали у поштових скриньках Чити, а також сіл Читинської області.

До речі, працівники поштамту ніякого стосунку до цієї брудної справи не мають. Більше того, переважна їх більшість навіть не підозрює про маніпуляції таємних цензорів, які відбувалися у такій близькості від їх робочих місць. Здавалося, що не знати про це неможливо, але вони не знали, я авторитетно стверджую це. Найменшого поняття не мали про те, що діється поряд, у них під носом. Більше того, вони були впевнені – і запевняли в тому всіх своїх знайомих, що жодна перевірка листів взагалі неможлива, бо просто від них кореспонденція надсилається за адресами, а крім того, ніхто сторонній до них у відділи не заходить, та й місця для сторонніх не було. У цьому міг би переконатися кожен. Така впевненість поштових працівників свідчить про їх короткозорість, з одного боку, і про хитромудрість чекістів з іншого боку: якщо вже поштовики, які працюють за десятки метрів від таємних цензорів, не могли ні про що здогадатися, то що говорити про простих людей, які не мали жодного стосунку до поштового відомства!

На станції Чита, наприклад, поштові працівники мали свій основний вхід з боку привокзального перону. Через цей вхід кожного ранку працівники поштамту абсолютно вільно йшли до своєї установи. Вхід у приміщення ПК знаходився в іншому місці. На перон ми взагалі потрапити не могли. Тому складалося враження, що люди, які заходять у приміщення поштамту з іншого боку, взагалі ніякої причетності до нього не мають. Щоби створити ілюзію, що це не службове приміщення, а якийсь житловий будинок, туди ніколи більше як двоє людей одночасно не мали права заходити. Крім того, для кращого маскування біля входу у ПК була спеціально обладнана «прибудова з дощок площею 2х2 метри, щось на зразок тамбура, де на стінах висіли нікому не потрібні старі речі: зламана драбина, діряве відро, обідраний віник... Прибудова мала двері, які ніколи не зачинялися. Власне, і замка у тих дверях не було. Всередині було темно, що створювало враження занедбаності цього дивного приміщення. Зрозуміло, біля входу в цю установу не було ніякої вивіски.

Кожен із нас, співробітників ПК, знав, що у дошках тамбура зроблені спеціальні отвори, крізь які вдень можна оглянути місцевість, перш ніж вийти на вулицю із тамбура, кожен із нас дивився у ці щілини, переконувався, що поблизу немає знайомих, і лише після цього остаточно полишав конспіративне приміщення ПК. Але основне призначення прибудови було в іншому: на одній із її внутрішніх стінок виділявся стовп, до якого були прикріплені дошки, а на тому стовпі, з боку, що прилягав до стіни, знаходився майже зовсім не примітний, уміло обладнаний дзвоник. Він був так замаскований, що користуватися ним міг тільки той, кому вже було відоме місце знаходження. Але для повної конспірації і цього виявилося недостатньо. Існував у нас і свій код. Щоб відчинилися перед тобою заповітні двері, необхідно було дати два дуже коротких дзвінки. Тільки після цього вахтер розчиняв двері, і ти заходив у приміщення таємної цензури. У вхідних дверях теж не було внутрішнього замка, і відчинити їх міг тільки вахтер, зсередини. Вахтери, зрозуміло, змінюючись, чергували там цілодобово, вони виконували і роль охоронника, бо, як ви самі розумієте, ПК було що приховувати від сторонніх очей.

Щоби читач міг уявити, наскільки ефективною була така конспірація, скажу лише, що за весь час моєї роботи у ПК не було жодного випадку проникання туди сторонньої людини. Навіть спроби проникнення... Просто нікому до голови не спадало, що за обшарпаним тамбуром могло бути щось таке приховане.

Вхід у нашу непомітну установу знаходився з непроїзної частини вулиці. Ніколи там не було автомашин, вихід на перон суворо заборонявся, а тому і люди сюди не йшли. Усе було передбачено, усе до дрібниць обмірковано і так зроблено, що причепитися до чогось було неможливим. За всіма правилами найсуворішої конспірації. Узяти хоча би вікна нашого ПК. Обладнані подвійними рамами, вони були наглухо забиті, ніколи не відчинялися. Вентиляція була недозволеною розкішшю, тому приміщення ніколи не провітрювалося, і влітку у ньому стояло густе задушливе повітря. Лише крихітні кватирки дозволялося відчиняти, до того ж лише тоді, коли в кімнаті були співробітники. Вночі – ні в якому разі. При відкритих кватирках заборонялося голосно розмовляти – щоби знадвору не почули голосів і не здогадалися про наше існування.

Зсередини вікна були затягнуті щільними шторами, так що зовні ніхто не міг до нас зазирнути. У цензорському залі в робочий день світилися яскраві лампочки. Бувало, що п’яні стукали в наші вікна, навіть у вхідні двері, але оскільки їм ніхто не відповів, ніхто не озвався на стукіт, ніби нікого «вдома» немає, вони йшли ні з чим.

Зараз розповім, яким чином з поштамту листи передавали в наш відділ ПК. Відбувалося це надзвичайно просто, так, що ніхто на це навіть уваги не звертав.

Як я уже відзначав, мішки з кореспонденцією із поштових вагонів, а також листи, зібрані в місті, доставляли у поштамт для гасіння марок і подальшої відправки адресатам. Біля входу в приміщення, куди надходила всяка кореспонденція, висіло оголошення: «Стороннім вхід заборонений». Непосвячені не зовсім розуміли, що спричинило таку сувору заборону: подумаєш, якісь листи, які там штемпелюють та сортують! А щоб виправдати заборону, було вигадано легенду, ніби раніше надходила велика кількість скарг про втрату листів, ніби так і не вдалося виявити, хто винен у недбалому ставленні до справи, кого необхідно покарати, а тому, мовляв, вжито відповідних заходів, і один із них – заборона стороннім заходити у робоче приміщення. Ніби саме з часу заборони доставка налагодилася, тому що поштовики можуть працювати уважніше, не побоюватися вторгнення небажаних людей.

Саме звідти, із залу, де здійснювалися цілком невинні поштові операції, і надходили листи в ПК. Після гасіння поштових марок усі листи кидали в спеціальні дерев’яні ящики розміром 80х40 см. Ці ящики відкрито стояли на столах, за якими працювали поштовики, переважно жінки. Під одним із столів у стіні був прорубаний пролом розміром 90х90 сантиметрів. Люк зробили з таким розрахунком, щоб можна було протягнути у нього два ящики, які стояли один на одному. У звичний час люк був закритий щільно з обох боків двома розсувними фанерними дверцятами. У певні години, проте, дверцята розсувалися і наступні два ящики з листами зникали через них у приміщення, яке не мало нічого спільного ні з поштою, ні з поштовими працівниками.

Процес передавання листів на перлюстрацію відбувався цілком секретно. Я вже згадував, що поштовики нічого не знали про те, що відбувається за стіною їх залу. Це їх не стосувалося, а виявляти підвищений інтерес у даному питанні було небезпечно. Тільки декілька працівників, які були зайняті на сортуванні листів, були в курсі справи. Вони і передавали ящики в люк, хоча самі навряд чи уявляли – для чого саме. Не інакше як вони пройшли інструктаж, бо зайвої цікавості не виявляли і ніколи не говорили про те, чим займаються. Поводили вони себе так, як належить: мовчки заповняли ящики, мовчки ставили їх у замаскований люк. На цьому їх місія кінчалася. Мені відомо, що вони давали підписку про нерозголошення, мовчання їх просто купували: час від часу їм давали якісь грошові премії. Чим не сексоти, тобто секретні працівники?

Стінка з люком була єдиним, що єднало поштамт з приміщенням таємної цензури. Інших точок зіткнення з поштою у нас не було. Мені також відомо, що цю стіну будували робітники, яких спеціально виділили органи, до того ж вона складалася із двох стінок, порожній простір між якими був заповнений дерев’яною тирсою, це гарантувало її абсолютну звуконепроникність.

До речі, існувало у нас ще одне неписане правило: ходити на привокзальну площу тільки за крайньої необхідності, а з поштовими працівниками взагалі не знатися. Цього правила ми строго дотримувалися. Зв’язок з поштамтом підтримували тільки у разі крайньої необхідності, та й то лише з начальником відділу ПК Федором Гнатовичем Новицьким. З упевненістю можна сказати таке: добір кадрів ПК вівся з таким розрахунком, щоб серед його працівників не було жодного, який би мав знайомих на поштамті.

В нас, у таємній цензурі, були спеціальні ящики з листами. Вони становили окрему групу під назвою «Списки». Чому? Справа тут проста. У кімнаті, куди перш за все надходили ящики з листами і де працювала група «Списки», зберігалися абсолютно секретні списки людей, які перебували під наглядом оперативних працівників обласного управління МҐБ. Усі без винятку листи, надіслані на адресу цих підозрілих людей, так само, як і ті, що від них надходили, слід було відразу затримувати і в окремому конверті віддавати старшому групи. Ізольована кімната завжди була закрита зсередини, вхід у неї суворо заборонявся всім, у тому числі оперативним працівникам ПК. Могли заходити туди тільки начальник відділу і самі працівники групи «Списки». Пояснювалася така суворість тим, що прізвищ людей, які потрапили до списків, не мали права знати навіть працівники ПК, які не входили до групи «Списки».

Основним завданням цієї Групи був відбір листів згідно з секретним списком, який надіслали з обласного управління МГБ, а також відбір листів для перлюстрації. Жоден лист не міг минути співробітників групи «Списки», а оскільки листи на поштамт надходили цілодобово, то і співробітники цієї групи змушені були працювати в три зміни.

Списки людей, які перебували під наглядом оперативників МҐБ, затверджував начальник обласного управління. Кожні три місяці надходили нові списки, поновлювалися прізвища, але були, зрозуміло, і такі, які через три місяці перекочовували в нові списки. Бувало також, що після затвердження цих списків у них додавали декілька нових прізвищ. Зберігалися там також окремі списки людей, яких розшукували органи МҐБ. На них був оголошений всесоюзний розшук і, зрозуміло, будь-яка інформація про них, яку тільки вдалося би роздобути, була для органів дуже цінна. У розпорядженні працівників цієї групи були зразки почерків любителів строчити анонімні послання, доноси, а також укладачів листівок.

Як правило, в групі «Списки» були зайняті молоді або бездітні співробітники, і це пояснюється просто: можливо, деякі з них «у політичному» розумінні не відзначалися «підкованістю» (прошу пробачення за мову, але саме такими виразами користуються високопоставлені діячі країни Совєтов), але мали феноменальну пам’ять, а саме ця якість над усе цінувалася у них. Для того, щоб успішно виконувати свої обов’язки, вони мали знати імена, прізвища, адреси сотень людей, які були під наглядом органів, знати характери почерків, навіть запам’ятати окремі букви анонімок, листівок, гасел, плакатів, щоб легше було виявити їх авторів.

У дні, коли з обласного управління МҐБ надходили списки, співробітники цієї групи приходили на роботу на кілька годин раніше для того, щоб почати вивчати нові списки. Іноді їм потрібно було зазубрювати напам’ять до шестисот–восьмисот прізвищ. В обов’язки цієї групи входив відбір листів для міжнародного відділу, а також листів для таємної перлюстрації. До того ж відбирати потрібно було не наосліп, а собачим нюхом виловлювати листи, які мали, як у нас казали, «оперативний інтерес».

У першу чергу відбирали анонімні листи, листи без зворотної адреси, надруковані на машинці, відправлені на «до запитання», рекомендовані листи із спотвореним почерком або, навпаки, написані занадто чітко або друкованими літерами чи заклеєні саморобним клеєм. Якщо замість прізвища відправника стояла закарлючка, це вже вважалося підозрілим, і лист без довгих роздумів направляли на перевірку. Припускалося, що у перелічених видах листів автори хочуть щось приховати від пильного цензорського ока.

Крім «підозрілих» листів, необхідно було також відбирати для перевірки листи великої кількості мешканців міста та його околиць. Працівники МҐБ достеменно знали, що в Читі, довкола неї проживають десятки, сотні тисяч «антисовєтських» елементів – ув’язнені, колишні та теперішні засланці, поселенці, а ці люди, зрозуміло, не можуть мати симпатій до совєтської влади, тому їх потрібно постійно тримати під наглядом.

Через вищезазначені причини у ПК був складений особливий графік, який полягав у такому: в певний час відбувалася повна перевірка листів, які надходили з одного району, з одного підприємства, колгоспу або, скажімо, від працівників науки, мистецтва. Через певний час, завдяки такій методі, вдавалося виявити, які саме верстви населення уражені вірусом невдоволення. На основі зібраних таким чином матеріалів складали спеціальні повідомлення для управління МДБ.

В окремих випадках, якщо це стосувалося неполадок у роботі колгоспів або установ, спецповідомлення складали також для першого секретаря обкому партії. Але навіть цей високопоставлений, наділений найвищою довірою чинуша не знав, яким чином здобута цінна інформація, яку йому доставляють. Потім такій же перевірці піддавали інші райони міста, інше велике підприємство, установу, колгосп. Так поступово охоплювали перевіркою все населення міста й області – усіх до одного.

Само собою зрозуміло, що при цьому завжди відбувалася відповідна фільтрація, після якої деяких авторів починали «розробляти» органи.

Були, проте, листи, яких не відбирали для перлюстрації. Наприклад, пропозиції, скарги, рапорти, навіть осудження, які надсилали на адресу ЦК КПРС, уряду, Верховної Ради СССР, у редакції центральних газет. Чекісти в даному разі керувалися цілком тверезим розумінням, що адресати наділені високою довірою і самі у всьому розберуться: покладуть отриманий лист під сукно, тобто у «довгий ящик», якимось чином використають у своїй роботі, надішлють вищому начальству або, якщо будуть вважати за потрібне, передадуть... в МҐБ. Мені, наприклад, відомо, що у відділи листів редакцій газет і журналів періодично навідуються працівники органів. Там їх вже чекають листи, заздалегідь дібрані, які написані довірливими трудящими, листи, яких так чекають у будь-якій редакції. Деякі з цих листів, перш за все анонімні, дуже цікавлять чекістів, які і беруть їх з собою. Звичайно ці листи або їх фотокопії надходили потім до нас у ПК, у групу «Списки», для ідентифікації їх авторів.

Усі листи, які відбирала група «Списки», передавали старшому групи. Ті з них, які написали люди, чиї прізвища фігурували у наших «проскрипційних» списках, укладали в спеціальні конверти і передавали в обласне управління МҐБ. Їх подальшу долю вирішували там, в управлінні, де оперативні працівники ретельно їх вивчали і, залежно від обставин, вирішували, як з ними бути. Більшість цих листів поверталася до нас, вони знову переходили у групу «Списки», звідки з іншими поверталися на поштамт. Незабаром адресат отримував свого листа, не підозрюючи, що на шляху до нього пройшов через багато нескромних рук, і його читало багато досвідчених очей. Але частина листів ніколи не поверталася. Залишалося тільки здогадуватися про долю, яка спіткала їх авторів чи адресатів, а може, тих і тих разом.

Інші листи, які мали «оперативний інтерес», надходили на «розтинання» (хірургічна термінологія, чи не так? Адже і операції з листами були часто хірургічними!). Особливу увагу приділяли так званим анонімкам, які «паплюжать» радянський суспільний і державний лад, радянську дійсність. Основне в роботі з ними було запам’ятати характер почерку автора, за почерком його і розшукували і, найчастіше, знаходили. У читинському ПК був співробітник, який займався виключно виявленням авторів анонімних листів, плакатів або листівок. Той факт, що на цю богоугодну справу виділили спеціальну людину, свідчить про немалу численність таких антирадянських документів. Прізвище співробітника – лейтенант Легостаєв. Він пройшов спеціальні курси у Хабаровську, мав добру пам’ять і старанно виконував доручену справу. Лейтенант Легостаєв знав напам’ять особливості почерків, навіть окремі букви анонімок. Отримуючи листи, які відібрали, він уважно вивчав, перевіряв їх характерні особливості, кожний лист звіряючи з копіями анонімок, які у нього зберігалися. Які ж то були характерні особливості? Дрібниці, але через них нерідко виявляли анонімників. Наприклад: чи написана дата і в якому місці листа (на початку, в кінці, з правого боку чи з лівого); чи вказане місто; яким почерком (жіночим, учнівським, старечим); чи існують специфічні букви тощо.

Заслугою Легостаєва можна вважати багато виявлених авторів анонімок. Але я не дам голови на відсіч, що всі «виявлені» ним громадяни дійсно були авторами анонімок. Адже не був він висококваліфікованим експертом, але йому, бідоласі, хотілося мати гарні показники в роботі, цього вимагало від нього начальство, крім того, він, як і інші, мріяв про просування по службі, про нагороди...

Як би там не було, я маю всі підстави стверджувати, що листовна цензура в СССР – це єдина в світі організація, де розпечатування та читання чужих листів доведене до рівня справжнього мистецтва, до досконалості. Я не кажу про моральний бік справи, в МҐБ-КҐБ існують свої специфічні уявлення про мораль, які істотно відрізняються від загальноприйнятих. Тут ідеться всього лише про мистецтво, про досконалість, тонкість роботи. У ПК вимагалося не просто розпечатувати листи, що будь-якому дурневі доступно. «Працювати» потрібно ювелірно, щоб ніхто ніколи не здогадався про проведену нами операцію. На листі не повинно було залишитися ні найменшого сліду розпечатування, щоб навіть найдосвідченіше око не могло ні до чого прискіпатися. Так ось, мені добре відомо, що в совєтській таємній цензурі розпечатування листів здійснюється на найвищому технічному рівні.

Почну з того, що цією роботою протягом багатьох років займаються одні й ті ж люди, які набили собі руку і, без перебільшення, стали висококваліфікованими спеціалістами у своїй справі. Не стану вдаватися у найтонші деталі цієї диявольської технології.

Зауважу лише, що для розпечатування листів застосовували спеціальний посуд із нержавіючої сталі, який замовляли, до речі, не на звичайному підприємстві, а у власних майстернях МҐБ – ними також не було обділене могутнє відомство розшуку та політичного репресування КПСС. Майстерні знаходилися у Москві, звідти ми і отримували всю свою передову «техніку». Згаданий посуд являв собою чани, що герметичне закривалися, мали зверху отвори для заповнення водою. Крім того, вони мали спеціальні клапани для проходження пари. Листи, які підлягали перлюстрації, клали не на метал, а на спеціальну марлеву підкладку. Коли вода нагрівалася до кипіння і пара крізь отвори піднімалася вгору, конверти клали на марлю. Пара робила свою справу, після її дії лист відкривався просто. До речі, розпечатування здійснювали не пальцями, а кістяною паличкою. Паличку вводили у клапан конверта і...

Звичайно на конвертах, куплених у магазинах чи кіосках, шар клею був тонкий і, як правило, не доходив навіть до кінця клапана. З таким «матеріалом» ми справлялися без зайвого клопоту. Але інколи наші співробітники стикалися із саморобними конвертами, які заклеєні «домашнім» клеєм. З ними доводилося поратися, бо такий клей не піддавався дії пари. Що ж, наші «вчені» цензори не залишалися неозброєні і у таких ситуаціях. Адже відомо, що практика дужча за граматику. Необхідно було спробувати відкрити будь-який клапан – боковий або нижній, який піддається. Були у нас розроблені і методи розпечатування наглухо заклеєних конвертів. Їх передавали до оперуповноваженого Третьякової, у якої була не одна «чарівна» кістяна паличка, як у кожного з нас, рядових цензорів, а цілий набір різних «відмичок». Якщо не допомагали і вони, і після розпечатування на конверті залишалися підозрілі сліди, то лист просто конфісковували та знищували. Діяв непорушний принцип: хай краще лист пропаде, ніж обмине контроль цензури або, ще гірше, попаде в руки адресата зі слідами втручання ПК.

У деяких випадках розпечатування листів з допомогою пари мало свої недоліки. Так, наприклад, при надто сильній парі на внутрішній стороні конверта залишаються відбитки листа, їх неважко побачити. Це перш за все стосується листів, які написані чорнилом або хімічним олівцем. Такі відбитки є неспростовними доказами того, що лист пройшов через чиїсь сторонні руки.

Читачеві, напевно, технологія розкривання листів, яку я описав, видається нуднуватою матерією. Але не можу обійти «прози» нашого життя, тому що без неї залишиться недоведеним той важливий факт, що МДҐ-КҐБ ставиться до своєї таємної листовної цензури, до всього, що з нею пов’язане, з дуже великою серйозністю, дбаючи про її професіоналізм. Я не здивуюся, якщо хтось із моїх більш високопоставлених колег, що мали доступ до інформації, яка до мене не доходила, коли-небудь розповість світу, що органи мали навіть науково-дослідний інститут, який займався удосконаленням старих і дослідженнями нових методів перлюстрації кореспонденції. Якщо цей факт потребує доказів, то інший зрозумілий, як Божий день: без найтоншої, абсолютно секретної листовної цензури радянська таємна поліція, тобто МҐБ-КҐБ не мислили свого існування.

У нашому відділку ПК працювало 78 чоловік. Це були постійні кадри, які рідко залишали насиджені місця. Скорочення штатів не бувало. Штати могли тільки збільшувати, тому що роботи не меншало, а навпаки, з кожним роком ставало все більше. Між співробітниками існував суворий поділ праці, увесь склад поділявся на групи. Ось вони, за назвами і кількісним складом: оперативний склад – шість чоловік, група «Списки» – десять чоловік, група «Розпечатування» – чотири чоловіка, фото- та хімобробки – три чоловіка, цензорська група – п’ятдесят п’ять чоловік

Крім того, як я вже згадував, була в нас також спеціально підібрана людина, яка займалася виключно анонімними листами та листівками. Була, зрозуміло, і охорона, також постійна.

Це був основний кістяк ПК, і, як ми переконаємось далі, від нас часто залежала не тільки доля листів, але також і доля їх авторів.

Загальний графік роботи був складений з таким розрахунком, щоб довести до мінімуму простій персоналу установи. Графік передбачав розпорядок дня. Суворо встановлювали час приходу та час, коли йти з роботи, кожної групи та кожного співробітника зокрема.

До того ж усе було зроблено так, що в один і той же час більше двох людей у приміщення ПК зайти не могли. Першими у «закуток-передбанник», тобто у тамбур, про який писав раніше, заходили співробітники групи «Списки». Вони готували для всього ПК фронт роботи і приходили звичайно о шостій ранку. О пів на сьому починала свою роботу група «Розпечатування», яка займалася розкриванням і подальшою заклейкою кореспонденції. Потім, з шостої тридцяти до шостої сорока п’яти приходило начальство, з інтервалами у дві–три хвилини приходили в той же час оперуповноважені, старші груп, перекладачі. І, наприкінці, з сьомої до восьмої один за одним, з такими ж інтервалами, приходили цензори. Таким чином, до восьмої ранку цензорський апарат Чити на повну потужність розгортав свою діяльність.

Як здійснювалася таємна перевірка листування? Як виглядала технологія перлюстрації?

Починаючи роботу, цензор уже знаходив на своєму столі певну кількість розкритих листів. Згідно з правилами службового розпорядку, крім цих «документів», він не мав права класти на стіл ніяких сторонніх предметів. У столі було декілька перегородок, і всі «затримані» листи складалися у них. Окремо накопичувалися «документи» для «оперативного користування», окремо – для хімічної перевірки, окремо – «до з’ясування» тощо. Особливого значення надавали чистоті робочого місця. Приступаючи до роботи, цензор зобов’язаний був перш за все дочиста витерти стіл та помити руки – це робилося для того, щоб на листах у жодному разі не залишалися сліди, зокрема видимі відбитки пальців перевіряючого.

При вийманні вмісту з конверта необхідно було звернути увагу на те, щоб після перевірки його поклали назад у конверт у тому самому вигляді, тобто такою-то стороною догори, складеним за всіма попередніми згинами. Увага, спостережливість були невід’ємними якостями цензора, без них він і кроку ступити не міг. Так, нас зобов’язували звертати увагу на відбиток штампа гасіння марок, на сліди клею на клапанах, на відбитки штампа на листі після написання адреси відправником, на чорнильні відбитки після парового розпечатування тощо.

Всі зазначені «дрібниці» були нам за орієнтири, якими ми керувалися, повертаючи вкладення назад у конверт.

Листа з конверта потрібно виймати обережно, обов’язково над самим столом, звертаючи увагу при цьому на те, щоб нічого не випало та не загубилося, особливо невеликі фотографії.

Перлюстрація одного листа тривала від двох до чотирьох хвилин. У цей час ніхто не мав права підійти до цензора, відволікати його від роботи, якою він займався. Взагалі під час перлюстрації в цензорському залі панувала мертва тиша. Цензори були захоплені «документами, які опрацьовували», тобто вивченням, виважуванням, оцінкою думок авторів листів. За характером письма досвідчений цензор швидко визначав, до якої категорії людей зарахувати відправника і який лист у нього в руках, – школяра, старця, чоловіка чи жінки. Зрозуміло, що неважко було побачити також, написаний він грамотною людиною чи неуком, і вже на підставі цих поверхових спостережень вирішити, потребує лист більш серйозної уваги чи достатньо його тільки прочитати. Рідкісний випадок, коли щось істотне уникнуло пильного ока таємного цензора!

Загалом у СССР більшість громадян, які мають багатий досвід спілкування з владою, добре знають, про що можна писати в листах, а про що потрібно мовчати. І все ж часто-густо розумні, навчені життям люди давали волю своїм почуттям і думкам у своїх листах, виявляли незадоволення різними явищами та аспектами радянського життя. Пояснити це явище можна, напевно, досить просто: вже надто багато нагромаджувалося нерозв’язаних питань, незадоволення, розчарування, гніву, викликаних жахливим безладдям життя, злочинами правлячої партії. Тяжко було тримати рот на замку, і нещасні радянські громадяни з ризиком для життя ділилися з друзями, родичами, знайомими всім, що назбиралося на душі. Добре пам’ятаю: в більшості листів ішлося про заходи партії та уряду, про сумнівні кампанії, які вони проводили, такі, як позика, боротьба за дострокове виконання п’ятирічних планів, за підвищення продуктивності праці та врожайності, за героїзацію радянської драматургії тощо. Потрібно сказати, що робітники, службовці, колгоспники, творча інтелігенція, за дуже рідкісним винятком, вороже ставилися до цих нескінченних авралів, які самі по собі були яскравим свідченням неблагополучності в радянській економіці та культурі. Але люди до всього звикають. Ось і до кампаній брехні та терору звикли і покірно виконували або робили вигляд, що виконують «накреслення» партії та її «геніального вождя». Суперечливе, складне ставлення народу до своїх правителів відображалось в листах трудящих. Часом у них висловлювалась вдячність КПРС та «особисто товаришу Сталіну» за щасливе життя. Залишається лише думати, наскільки правдивими були такі патріотичні послання. Найвірогідніше вони були якоюсь ширмою щирих душ та прагнень їх авторів, простіше, писалися про людське око. Частіше траплялися листи, в яких повідомлялося про низький рівень життя, про величезні черги в продуктових магазинах і відсутність у них необхідних товарів; про факти безгосподарності, різних неполадок на заводах, окозамилювання, дуті рекорди та заниження норм виробітку; про часті простої та безпросипне пияцтво на виробництвах; про кричущу нерівність між простими трудящими і їх начальством.

Не були рідкістю листи з відвертим виявленням ворожості, ненависті до совєтського ладу, до комуністичної партії. Лунали навіть погрози на адресу «супостатів»...

Я, переконаний комуніст, який вірою й правдою служив «партії та народу», вперше зіткнувся з такою лавиною незадоволення, з таким неприхованим гнівом народним на адресу правителів країни, усього соціалістичного устрою життя взагалі. Я був приголомшений, але все ще чіплявся за старі формули, колись кимось придумані для виправдання жорстоких репресій проти незадоволених: «вороги народу», «троцькісти», «пережитки капіталізму», «куркулі», «підкуркульники»... Господи, скільки ж лютих ворогів мають КПСС, совєтський уряд, особисто товариш Сталін! Десятиліттями винищують, а їх з кожним роком більшає, і немає їм кінця... Однак до правильного висновку: «Увесь народ проти партії» – мені ще було далеко. Не дозрів!

Відділки ПК були покликані пильно слідкувати за тим, щоб усі висловлювання громадян у листах відповідали настановам партійної пропаганди. Тільки листи, які відповідали цій основній вимозі партії, ми без перешкоди пропускали за адресами призначення.

А ось послання, які містили крамольні думки, просто затримували. Не надходили вони до адресатів – і край. А хіба мало таких випадкових промахів допускають поштові працівники? І якщо лист не дійшов до адресата, завжди можна звинуватити пошту.

Слід відзначити, що у своїй діяльності відділки ПК керувалися абсолютно секретною інструкцією МҐБ СССР без перешкод пропускати лише листи сімейного, побутового, дружнього, інтимного змісту, а також різноманітні відомості з партійної преси, радіо – без будь-якого аналізу або висновків, небажаних владі. Інструкція зобов’язувала всіх цензорів Совєтського Союзу конфісковувати, крім вищезгаданої крамоли, повідомлення про аварії, катастрофи, епідемії, пожежі, стихійні лиха, депортації, масові смертності, низький життєвий рівень радянських людей або звеличення західного способу життя, релігійну пропаганду тощо. Ця інструкція постійно доповнювалася новими заборонами.

Подумки порівнюючи ПК з цензурою «Літ», я дійшов до неспростовного висновку, що у «Літ» також діяла ця абсолютно секретна інструкція МҐБ. Адже дії їх цензорів ідентичні з нашими. Недаремно в совєтській пресі так рідко з’являлися повідомлення про повітряні катастрофи, повені, землетруси, епідемії, падіж худоби, про зростання злочинності, смертності і тому подібне.

Особливий відчай лунав у листах колгоспників, людей, доведених совєтською владою до останнього ступеня злиднів. Владою, яка мала на меті витравити з них ту дрібнобуржуазну суть, яку вздрів вождь світового пролетаріату В. І. Ленін. У них безцеремонно відбирали останню скибку хліба, їх експлуатували так, як не експлуатував жоден кровопивця-поміщик. Тому і листи цих людей, як дзеркало, відображали їх настрій – озлобленість, ненависть, страх, розгубленість. За своїм змістом скарги колгоспників були схожі одна на одну. Вони писали не тільки про особисті нещастя й страждання, але й у цілому про злидні та бідність колгоспного села. Відверто признавалися, що задарма не бажають працювати, що їх силою виганяють на роботу, що праця в колгоспі не забезпечує навіть скоринкою хліба, що за трудодень отримують від ста до двохсот грамів зерна, а щоб забезпечити сім’ю бодай картоплею чи капустою, змушені руками обробляти свою присадибну ділянку. Скарги на голів колгоспів були явищем навіть не звичним, а закономірним, що не дивно, бо голів колгоспів нав’язували «зверху», з відставних партійних діячів районного масштабу, які мало що тямили в сільському господарстві, зате з успіхом розтринькували і без того злиденну колгоспну власність. Колгоспникам не було чого втрачати, тим і пояснюється їх виняткова відвертість. Треба врахувати, що в ті лихі роки багато колгоспників уявляли так звані виправно-трудові табори, тобто концтабори сумно відомого ГУЛагу, як рятівний оазис, де принаймні належну пайку хліба роботязі видавали щоденно. Не те що в колгоспі!

У ПК, природно, такі листи кваліфікували як «антисовєтські» або «антиколгоспні», що, по суті, було одне й те ж. На них складали «спецповідомлення» в управління МҐБ.

Кажуть, що в брехні короткі ноги. Я, вибачте, не можу погодитись. Совєтська брехня – особлива брехня. Ноги у неї ой-ой-ой які довгі! Вона переступила кордони СССР і широко закрокувала країнами та континентами, вербуючи жахливому диктаторському совєтському режиму все нових та нових адептів. Я не маю рації, панове комуністи західних країн, держав третього світу? Я кажу неправду, панове соціалісти різних мастей, панове «зелені», «борці за мир», «за охорону навколишнього середовища»? Тоді поясніть мені, будь ласка, чому ви, наївні, недосвідчені, довірливі люди, так сліпо вірите миролюбним заявам радянського уряду? Чому пропагуєте совєтський спосіб життя?

Згадайте відоме сталінське гасло: «Жити стало краще, жити стало веселіше». Його виголосили в 1935 році, після страшного голоду, який охопив усю країну в результаті насильницької колективізації. А голод 1946–47 років? А війна в Кореї? А інтервенція в Угорщині, потім у Польщі, Чехословаччині. А афганська авантюра Брежнєва? Скільки ж іще? – дозвольте запитати вас, завзяті захисники Совєтського Союзу та його терористичного режиму, безкомпромісні борці з американським імперіалізмом. Невже вам потрібно зазнати привабливості «розвинутого соціалізму», щоб переконатися в людяності, комфорті, демократизмі імперіалістичного Заходу?

Стан сільського господарства в СССР завжди був жалюгідний, але брехлива радянська пропаганда тільки й говорила про грандіозні успіхи передового колгоспного ладу. Організовувалися всесоюзні виставки, які демонстрували такі досягнення, які колгоспникам навіть і не снилися. Це квітуче життя колгоспників показане було навіть в кінострічці «Кубанські козаки».

Після появи на екранах кінотеатрів СССР цього наскрізь брехливого фільму потік обурених листів просто-таки захлеснув «бідних» цензорів. У них писалося про «потьомкінські села» радянської влади, задавалося, у різних варіаціях, одне й те ж питання: «Де ви знайдете в цілій країні такий колгосп? Якби у нас було хоча б кілька десятків таких господарств, країна б не знала перебоїв у постачанні сільськогосподарськими продуктами, не було би черг у магазинах». Деякі мешканці міст не розуміли: «Якщо колгоспникам так добре живеться, чому вони приїжджають у міста, стоять у чергах, щоб купити буханець хліба?»

Люди, які надсилали такі листи з Чити та області, напевно, думали, що, живучи в Забайкаллі, в місцях, відведених для засланих поселенців, вони вже нічим не ризикують, що втрачати їм, «крім своїх кайданів», нічого. Фатальна помилка! Вони ще переконаються, що є й дещо гірше в арсеналі совєтської пенітенціарної системи, ніж заслання у віддалені місця. А про те, щоб вони в цьому переконалися, дбала таємна цензура МҐБ. Правду, ту саму правду, якої колись мене просив дотримуватися секретар Дрогобицького міськкому партії товариш Козлов, – там, як і в будь-якому іншому куточку безмежної країни, придушували в зародку, випікали розпеченим залізом, розстрілювали з кулеметів. Чи знаєте ви про це, панове західні комуністи, соціалісти, «зелені» та інші?

Так, незважаючи на суворі кліматичні умови, Забайкалля ще не було «сьомим колом пекла» геніального Данте. Думаю, що подальша моя розповідь переконає в цьому навіть безнадійних скептиків.

Серед загального потоку листів траплялися й такі, які б назвав повчальними. Громадянам вільного Заходу важко зрозуміти, чому совєтські люди постійно заповнюють різні анкети, пишуть автобіографії, просять характеристики. Ці документи обов’язково потрібно показувати при влаштуванні на роботу, на навчання, при отриманні паспорта, у разі виїзду в туристичну поїздку за кордон, навіть у «братню соціалістичну країну»... Громадяни СССР звикли до такої практики і, не задумуючись, заповнюють папери. Буває й так, що з часом вони вже вважають недоцільним усе про себе повідомляти, дещо намагаються приховати. Роблять це, зрозуміло, без усякого злого наміру, «просто так». «Пильне око» підтримує постійний, неослабний зв’язок з відділами кадрів усіх без винятку підприємств, установ, вузів, колгоспів, радгоспів країни. Не буде помилковим твердження, що працівники відділів кадрів, усі до одного, є одночасно і співробітниками МҐБ-КҐБ, причому зовсім не секретними, а справжнісінькими «штатними», тому вони охоче, із службового обов’язку або за «покликанням» постачають органам всю необхідну інформацію. А органи уважно слідкують за правильністю відповідей в анкетах, порівнюють різні анкети одної й тої ж людини, які заповнювалися у різний час, вишукують невідповідності, після чого «винуватцю» потрібно пояснювати, чому він дає неточні відомості про себе.

Одного разу потрапив до мене цікавий лист, який стосувався анкетних даних. Автор радив своєму приятелю завжди мати у себе вдома кілька примірників автобіографії, зрозуміло, ідентичних. Тільки таким чином, писав він, можна уникнути будь-яких розбіжностей в цих документах, отже, і неприємностей з владою.

Траплялися у нашій роботі сюрпризи. У списках ПК був громадянин Іванов (прізвище забув, тому називаю його умовно). Він перебував під постійним наглядом оперативних працівників або таємних агентів П’ятого відділу. За ним ходили слідом. Якось оперативників зацікавив несподіваний приїзд до Іванова невідомої людини, мабуть, здалеку. Підозра зросла, коли з’ясувалося, що гість жив у домі без усякої прописки (що суворо заборонялося радянськими законами). Ввечері під приводом перевірки документів прийшла міліція, яка і затримала Іванова за проживання без прописки. Під час розслідування виявилося, що Іванов вчинив велику розтрату й утік з попереднього місця проживання. До речі, в нього вилучили цілу валізу грошей. Звичайно, це випадковість, адже кримінальними злочинами МҐБ не займалося. Але випадковість показала: пильність МҐБ – вища від усяких людських можливостей.

Бувало й таке. Мешканці СССР, налякані свавіллям, й інстинктивно здогадуючись про наявність листовної цензури, прагнули усілякими хитрощами її обминути, обкрутити навколо пальця. З цією метою вони влаштовували експерименти. Деякі, наприклад, вважали, що ефективним буде вкинути листа в поштову скриньку іншого міста, іншої області, найліпше в Москві – особисто, якщо трапиться там бути, або через когось із знайомих, що їдуть до столиці. Звідки їм, бідолахам, було знати, що органами держбезпеки передбачені й такі випадки? Ретельно, строгіше, ніж звичайно, «оброблялися» саме такі документи. Їх виловлювала група «Списки» відповідного міста і, якщо в них містилося хоч що-небудь, що мало інтерес для чекістів, повертала за місцем проживання автора, але повертала вже з відповідними супровідними паперами, в яких зазначалося, що «документ надсилається для оперативного використання». Повертали такий лист із цілком зрозумілої причини: він може і повинен стати об’єктом пильного «нагляду» і відповідної розробки.

Були й такі, які писали анонімні листи або листи з вигаданими адресами відправників, гадаючи, що таким шляхом усі сліди будуть заметені для цензорів, а одержувач за почерком, за змістом листа здогадається, від кого він. Марна праця. Таким хитрунам не було відомо, що група «Списки» вивчала характер та особливості кожного почерку листа від людини, яка була у них у списках. І якщо це був лист такої зареєстрованої людини, то можливість його надходження до адресата зводилася до нуля. Із наведеного нижче прикладу читач може переконатися, що ця система перевірки листів продовжує діяти й тепер.

Володимир Гусаров у книзі «Мій батько вбив Міхоелса» (батько Гусарова був на той час першим секретарем ЦК компартії Білорусії) на сторінці 327 пише про свої невдалі спроби обдурити ПК (не знаю, як він зараз називається)... «Але до того часу, поки їм у руки не потрапила «Доповідна записка», мене не чіпали. Чекіст Скобелєв белькотів якусь нісенітницю, мовляв, сам не знає, звідки вона у нього з’явилася, але ж я знав, що надіслав її листом Ернсту Махновецькому (зворотну адресу я вже давно вигадав, кореспонденцію свою, як правило, старався відправляти не з Москви, але всі ці маленькі хитрощі не врятували). Махновецький послання не отримав, воно опинилося на столі у Скобелєва».

Але про те, як цензура виловлювала крамолу, ми ще поговоримо. Тут же хочеться сказати, що партії, а також і органам не потрібні були мислячі особистості, здатні, за Демокрітом і Марксом, «все брати під сумнів». Сумніви, як відомо, ведуть до аналізу, а навіть поверховий аналіз радянського способу життя неминуче приводив до невіри в його життєздатність і, потенціально, міг привести до відкритого виступу проти партії. Ось чому партія з усіх сил прагнула виховувати народ у дусі баранячої покірності, телячої слухняності. Будь-яка думка, яка суперечить «вченню» вождів, привертала до себе увагу органів.

* * *

Про те, що людям, незалежно від чину та рангу, властива така невинна вада, як цікавість, добре відомо всім. Так ось, цікавістю грішили й працівники ПК. Вже кому-кому, а їм для задоволення цієї пристрасті були створені всі умови.

Вже згадувалося, що група «Списки» переглядала всі листи. Але до обов’язків її працівників зовсім не належало їх читання. Навпаки, їм суворо забороняли цим займатися. Читання вважалося прерогативою саме цензорів. Але як було їм, звичайним смертним, втриматися від спокуси? Особливо якщо на конверті написане прізвище друга чи ворога. Як було не затримати, не відкрити потім, від усіх непомітно, і не переглянути цікаве послання, з якого можна було почерпнути стільки цікавого? Їм також хотілося довідатися про таємні думки, наміри своїх подруг, сусідів, знайомих, адже іншого шляху для цього не було! А коли довідаєшся, хіба не відчуваєш своєї переваги над «простими смертними», свого мало не божественного всесилля?

Я не беруся стверджувати, що почерпнутими з листів відомостями вони не зловживали. Швидше навіть навпаки: неодмінно використовували їх. Правда, при цьому доводилося дотримуватися щонайбільшої обережності, щоб «жертви» не здогадалися про джерело поінформованості новоявлених «усезнайок», бо це загрожувало дуже великими неприємностями. Ви скажете, що такі вчинки аморальні? Дозвольте, чим вони аморальніші за роботу таємних цензорів, усього великого апарату МҐБ-КҐБ, покликаного займатися виключно виявленням напряму думок радянських громадян та суворим покаранням інакомислячих? Те, що дозволено в державних масштабах, неодмінно стає і прерогативою окремої підлої особи, тому боротися, викорінювати потрібно перш за все не маленькі вади даної особи, а величезний, всесвітній злочин інституту, який наділив кволу особу правом чинити беззаконня.

Зараз скажу декілька слів про самого себе. У мене також були друзі, родичі, з якими листувався, до того ж активно. Всю кореспонденцію я отримував «до запитання». Це пояснювалося тим, що ми з дружиною багато працювали, квартира наша була зачинена, тому листи не було кому отримувати. Потрібно враховувати, що в ті часи не всі будинки були забезпечені скриньками, як сьогодні. Там же, де скриньки були, «працювали» хулігани: виймали листи або підпалювали їх.

Так ось, ми не були винятком із загального правила. І наші листи підлягали перевірці. І нам не дуже довіряла совєтська влада та її органи. Я пам’ятаю випадки, коли під час роботи або до її початку хто-небудь з групи «Списки» (іноді власна дружина співробітника цензури, яка працювала у групі), так би мовити, із дружніх мотивів приносив цензору його особисте послання. І зі мною таке бувало, адже і моя дружина деякий час працювала в тій групі. Звичайно, офіційно цього ні в якому разі робити не дозволялося, але де ж це життя уміщається в офіційно відведені рамки! Що ж, доводилося грати з органами у хованки. Я розпечатував свого власного листа, робив вигляд, що уважно знайомлюся з його змістом, після чого знову повертав у групу «Списки» для відправки за адресою. Якби я цього не робив, то у поштовому відділі «До запитання» помітили б, що на мою адресу вже не надходять поштові відправлення, чим були б порушені святі правила конспірації, по-перше, та залізні закони органів, по-друге.

 

Через день-два, коли я отримував на пошті вже знайомого мені листа, я перш за все зображав радість. Потім, перед очима дівчини, що сиділа у віконці, дивився, від кого він, після чого відходив убік і робив вигляд, що читаю його. Я змушений був робити так, як в аналогічних випадках робили нормальні люди.

—

Переклад з російської: Дмитро Низовий, опубліковано в журналі Світ пригод 

http://argumentua.com/stati/leopold-avzeger-zapiski-ta-mnogo-tsenzora-m-b