Зараз, поки пристрасті ще не вщухли, годі доводити, що і 25% (якщо бути точнішим, йдеться про понад 24% виборців, які підтримали Петра Порошенка), і 73% насправді є однодумцями – переважна більшість хоче простих і зрозумілих речей – достатку, впевненості у завтрашньому дні, миру.

Просто у них різне бачення шляхів, якими до цього треба йти і способів для досягнення спільної мети. Чому ж, здається, що 25 і 73 – це два непримиренних, принаймні зараз, полюси?

Я не голосувала у другому турі, тому що мій кандидат зійшов з дистанції ще у першому, отже, намагатимуся бути "над сутичкою".

Якби йшлося про звичайну зміну першої особи у стабільному суспільстві, навряд чи людям було б так важливо, яке буде у неї прізвище. Коли ж проходять десятиліття, а ми все ще тільки сподіваємося на краще життя, до того ж в країні війна, з кожним новим президентом пов'язуємо не лише якісь зміни у високій політиці. А просто-таки покладаємо останню надію на те, що от нарешті побачимо світло в кінці тунелю.

Так вийшло, що 4,5 мільйони людей це світло вже побачили з чинним керманичем. А 13,5 мільйонів – ні. Тож можна зрозуміти розпач тих, хто переконаний, що ми йшли правильним шляхом, просто треба було ще трохи потерпіти. Тепер же, на їхню думку, через тих недалекоглядних або легковажних 73%, котрі не відають, що творять, ми всі полетимо у прірву.

Можливо там, у новому світі буде краще, але вони про це не знають. Тож про всяк випадок бояться невідомого. До честі тих, кого 24%, варто зазначити, що вони, попри емоційні і іноді образливі висловлювання на адресу опонентів, піклуються й про їхню долю. Адже щиро переконані, що зміна шляху зашкодить не лише їм, а й тим 13 мільйонам, хто вважає інакше.

Абстрагувавшись від політичних оцінок, можна констатувати, що переживання частиною людей результатів виборів є настільки драматичним, тому вони зачепили не лише сферу політичних вподобань, а щось більш глибинне – площину моральних і етичних цінностей і навіть, якщо хочете, торкнулися психотипу – звичок, ставлення до простих речей.

Залишити не можна змінити: де поставити кому? Зрозуміло, що це лише у нашому сприйнятті. Але ж ми саме так, суб'єктивно відчуваємо світ, що й робить нас людьми. "Матерія є об'єктивною реальністю, котра дається нам через відчуття", – пам'ятаєте? Адже, коли ми дивимося навкруги, бачимо квітучі дерева, блакитне небо – все як завжди. Але пристрасті киплять.

Припускаю, що людей, котрі проголосували за чинного президента, не на всі 100% влаштовувало їхнє життя. Але, можливо, за психічними властивостями вони є більш схильними, наприклад, терпіти щось неприємне у звичному, ніж щоразу все міняти, тільки-но дещо видасться неприйнятним.

Тож програш їхнього фаворита сприймається ними так болісно ще й тому, що несе із собою вимушену необхідність пристосовуватися до нової реальності. Вони не планували кардинальних змін, вважають, що йшли на світло в кінці тунелю. Аж раптом за кілька місяців все розвернулося у протилежний, як вони побоюються, бік.

У них складається враження, що вони із суб'єкта перетворилися на безвольний об'єкт чиїхось злих намірів. Це називається у психології пасткою фальшивого примусу. І винні у цьому, на їхню думку, саме ті 73%, які, як вважає дехто, "голосували шлунком".

Тож не дивно, що емоційно критикують і їхню "легковірність", і "громадянську пасивність", і "пристосуванство" – оцінки, якими були сповнені соцмережі після виборів.

Як виглядає, що водорозділ між 24% і 73% проліг не лише у світоглядній, а й у психологічній площині, тому є таким болісним. На мій погляд, декому з тих, хто опинився у більшості, на відміну від тих, хто в меншості, дійсно менш притаманний страх перед змінами. Але ця відважність частково може пояснюватися інфантильністю, прагненням, щоб прийшов хтось і вирішив їхні проблеми, "приніс" добробут, мир і щастя. І не надто важливі при цьому прізвища і засоби досягнення мети.

Над прірвою – в житті? Саме таку нерозбірливість у засобах закидають їм опоненти із 24%. І переживаючи образу того, хто програв, намагаються боронити те, що в них, залишилося, і чого, на їхню думку, ніхто крім них, не зробить. В процесі дехто впадає в гординю знедолених, що зрозуміло, бо це – захисна реакція. Дехто вважає себе значно більш мудрим, ніж нерозумна більшість. Тут діє славнозвісний принцип "зате". Ви виграли, зате ми більші патріоти тощо.

Відомо ж – коли дискусія переходить у площину "ми" й "вони", йде пошук ворогів, а не компромісу. А жити у стані психологічного конфлікту – не менш травматично, ніж у часи війни.

Прийняти поразку взагалі важко. Тим більше, коли сприймаєш її як особисту. Безсилля, відчуття несправедливості, агресія – саме це відчуває зараз багато хто.

За шкалою стресогенності Холмса-Рея, переживання втрати (поразки) "важить" удвічі більше, ніж усвідомлення радості. Алгоритм відомий: заперечення, злість, торг, депресія, прийняття.

Ще однією характерною для втрати емоцією є так звана провина радості. Багато хто дивується, чого ж ви, переможці, не радієте? Та в глибині душі формальні переможці, на мою думку, усвідомлюють, що ще невідомо, чи перемогли вони. І переживають зараз майже те саме, що пересічна людина, котра раптом виграла в лотерею. Вони відчувають, що вони цей виграш не заслужили. Отже приз здається трохи не справжнім. І є побоювання, що карета перетвориться на гарбуз.

Їм також доведеться інтегрувати у свідомість несподіваний успіх. Право на нього їхній фаворит ще має довести. А поки вони лише сподіваються, тому особливих приводів для радості у них очевидно немає.

Тим більше, що для стану ейфорії властиві свої стадії досягнення гомеостазу. Пік емоцій – коли дізнався про перемогу, вже позаду. Далі – фрустрація, апатія, спокій.

Як казав Фройд, якби ми розгадали механізм виникнення тривожності, подолали б невроз.

Коли погано подумай про тих, кому гірше. Коли думаєш, що тобі дуже погано, згадай тих, кому ще гірше. Маю на увазі таких як я – чиї кандидати програли ще у першому турі. Ми начебто виявилися "за дужками". А таких людей, до речі, 39%.

Вони вже майже місяць тихо переживають власне аутсайдерство, спостерігаючи за тим, що відбувається, ніби збоку. То хто ж вони – "зайві люди", внутрішні емігранти? Це так само залежить від їхнього сприйняття ситуації. Простіше за все сказати: я не обирав ні того, ні іншого.

Але це дорівнює небажанню брати відповідальність на себе. А ще – так і не відрефлексовану образу, мовляв, ви ж не проголосували за мого кандидата – тож мене це не стосується. І нести цю образу, водночас перекладаючи провину за все, що не влаштовує, на когось іншого, наступні п'ять років.

Психологи не радять надовго застрягати на стадії "торгу", нарікаючи на несправедливість долі, бо тоді стадія депресії так само може затягнутися. Чи не краще прийняти як доконаний факт – без оцінок і прогнозів – те, що відбулося. І постаратися якомога швидше відділити себе від результату виборів.