IMG_4788 (1)

Юного чортківця Ігоря Буркута, який уперше приїхав до Чернівців з двоюрідним братом – абітурієнтом ЧНУ, не легко було вразити історичною архітектурою чи своєрідністю аури міста: він уже бував у Києві, Москві, Одесі. Та Чернівці – вразили. Насамперед – чистотою. Ранкове місто, до якого прибули казенною автівкою батька-воєнкома, просто сяяло. Двірники тоді сумлінно прибирали вулиці – принаймні, центральні. 

 

А пізніше Ігоря подивували знамениті чернівецькі трамваї: старенькі вагончики кінця ХІХ ст., частина яких була розмальована червоно-жовто, а частина – жовто-блакитно, з червоною п’ятикутною зіркою спереду. Хлопець, який виріс на Галичині, сприймав ті кольори цілком свідомо, тож лише посміювався. А поїздка в одному з них узагалі справила незабутнє враження. Ігор мав друзів дитинства – євреїв,  бабусі яких розмовляли на ідиш. Тож вирізнив з-поміж жвавої та зрозумілої українсько-російської трамвайної бесіди ідиш, як і знайому зі школи німецьку. А от румунську почув уперше. Тож відчув себе наче у багатомовній мішанині Вавилона: незвично і цікаво. http://versii.cv.ua/news/chernivtsi-igorya-burkuta-sino-zhovti-chervonozoryani-tramvayi-movnij-vavilon-blagodatnij-grunt-dlya-etnopolitologiyi-i-firtashi-zamist-kohanovskih/30098.html

Згодом мандрівки до Чернівців почастішали: гостював у брата, у двоюрідної сестри, яка вступила на філфак і мешкала на легендарній вул. Кобилянської та ще й у будинку з ліфтом! А коли 68-го сам Ігор вступив на істфак, перебрався до Чернівців грунтовно. Батьки давали 15 рублів на винаймання квартири, тож її (точніше – куток) зняв у самісінькому центрі, на вул. Заньковецької, поблизу кінотеатру «Жовтень» (який і досі, попри багаторічну назву «Чернівці», залишається для місцевих «Жовтнем»).

Історія Чернівців в інтерпретації чернівчан

Власником квартири був дніпропетровський єврей «дядя Льова», касир в «Аерофлоті» – і що це означало в часи тотального дефіциту на все (в тому числі й на авіаквитки), зрозуміло. Він був майже всемогутнім, і ходила до нього найрозмаїтіша публіка. Спостерігаючи за сусідами – євреями з Дніпропетровська, Поділля та Бєльць – і гостями, юний студент розумів, як сприймають українці – росіян, українці з росіянами – молдован, молдовани – євреїв… Цікавим було відкриття, що поєднує українського єврея з російським: нелюбов до бессарабського євреяJ. – У них не прийнято було питати: «Ти що, дурний?» Вони питали: «Ти що, з Бєльць?» – сміється Ігор Григорович.

– Там я познайомився з величезною кількістю справжніх чернівчан, – пригадує  пан Ігор, – а вже від 1968-го – початку 70-х почався масовий виїзд чернівецьких євреїв….

– Розмови зі старими чернівчанами демонстрували мені різні Чернівці одного й того ж часу, – розповідає Ігор Буркут про невичерпне джерело інформації для нього як етнополітолога. –  Я слухав різні історії про одні і ті ж події. Спілкувався з відомою родиною українських інтелігентів Рідушів, де батько, Тарас, був актором муздрамтеатру, а його син Богдан згодом став професором геології. Підтримував зв’язок із родиною Кучабінських – пані Ядвігою, яка за часів Незалежності першою очолила Товариство польської культури в Чернівцях, і її чоловіком – архітектором, прекрасною інтелігентною людиною. У ті часи не було жодних національних культурно-етнічних товариств: за такі ідеї можна було отримати тюремний строк за обвинуваченням у буржуазному націоналізмі, причому, незалежно від національності. А про росіян черпав інформацію від… румунів. Річ у тім, що російських емігрантів у Чернівцях я не зустрічав. Зустрів одного в Хотині, та він не надто демонстрував свою російськість. Натомість чимало румунів або закінчували в Росії військові училища (та привозили сюди дружин-росіянок), або воювали разом з росіянами (та поверталися зі знанням російської мови): у міжвоєнний період на Буковині стояла 8-ма румунська дивізія, а 1942-го росіяни-білогвардійці з Буковини були мобілізовані у Російський охоронний корпус на Балканах (росіян-старообрядців не мобілізували).

Шолом-Алейхема, Роша, Садгора…

– «Старі чернівчани» поділялися на кілька категорій, – розповідає про свої тодішні враження Ігор Буркут. – Чимала частина з них – високоінтелігентні люди, які вдома вільно розмовляли німецькою, мали гарні бібліотеки, в тому числі – й розкішні енциклопедії ХІХ століття. Багатьом удалося зберегти власні помешкання, наприклад, музикантам. Там царювала висока побутова культура. Кімнати вражали ідеальною чистотою, над рукомийником нерідко можна було побачити викладене плиткою німецьке «Hände waschen vor dem Essen» («Мийте руки перед їжею»), а над столом у їдальні чи кухні – французьке «Bon appétit» («Смачного»).

– Вулиця Шолом-Алейхема, яка і досі носить це ім’я, була заселена євреями. Газ туди ще не був проведений, тож готували на керосинках і керогазах. Кухня починалася одразу за вхідними дверима. Тож улітку єврейські хазяйки виносили керогаз чи примус, ставили перед дверима і просто неба куховарили. Поки жінка помішувала вариво в каструлі, чоловік всідався на табуреточку поруч, діставав і голосно читав листа від родичів з Ізраїлю на ідиш або на івриті. Таке можна було побачити ще хіба в Одесі.

– На Роші звернув увагу на невідповідність будинків їхнім мешканцям. Будинки – стовідсотково німецькі, чепурні. А жили в них люди, всі ознаки яких свідчили, що вони щойно з села. Пізніше дізнався, що справді в 40-му році німців, які жили на Роші, виселили до Німеччини, а в їхні житла вселили тих, хто прибував з сіл і потребував даху над головою.

А поки тривало переселення, новоприбулі встигли перейняти від німкень цікаву річ. Швабки не носили кошиків у руках. Вони клали на голову спеціальний м’який валик, зверху влаштовували кошик і так, на голові, несли. Такий спосіб носіння кошиків зберігався аж до 70-х років, і я це бачив з вікна своєї кімнати на Заньковецькій, коли продавчині городини, ягід і фруктів, що доставляли свій товар з окраїн міста, несли його на Критий ринок (теперішня Площа Філармонії). А міські жінки куплене вже виносили в сумках чи «авоськах». На Роші жив дядько моєї однокурсниці, тож я мав нагоду побувати у нього вдома, де збереглося чимало українського. Він був секретарем газети «Час» за Румунії. Прекрасна людина, яка зуміла обхитрувати всі влади: зберегти все своє і померти своєю смертю…

– Садгору приєднали до Чернівців лише в 60-ті, раніше вона була центром сільського району, значною мірою єврейським. Пишна назва «Садгора» зовсім не відповідала реальності, а лише походила від прізвища її засновника – барона данського походження Гартенберга-Садогурського, який збудував тут монетарню.

Потім євреї виїхали, а на їхнє місце не так уже й багато людей приїхало. Та коли 56-го почалася реабілітація репресованих, туди приїхало чимало тих, що відсиділи за УПА. В Галичину чи на Волинь, додому, їх не пускали, а Чернівці вважалися містом у цьому питанні нейтральним. Там зустрічав і земляків з Тернопілля…

Несподіванки, які не вписуються в стереотипи

– Попри складні спільні часи радянщини, чернівчани значно відрізнялися від тих же близьких і рідних мені чортківців. Тут люди відкритіші, легко йшли на контакт. Переважно завдяки тому, що Чернівцями не так жорстоко пройшло колесо історії. На Тернопіллі, де «совіти» знищили все, що тільки можна було знищити (і не лише українське, а й польське), люди часто з обережності «грали дурника». На жаль, так складалося, що виживання ставало можливим тільки для дебілів…

Абсурдна, хамська державна політика відштовхнула багатьох українців від румунської культури. Шандарі (жандарми) били за кожне українське слово, шмагали різками, у школі вчителі за українську мову прилюдно шмагали хлопців, знявши їм штани… Але в тих селах, де траплявся гарний учитель, досі до румунів ставляться добре.

Як відповідав Тарас Рідуш на запитання «Як ви спілкувалися в румунські часи, якою мовою?»: – Якою звернулися – такою відповідаєш. За Румунії за українську били. Тому перейшли на німецьку. Навіть румуни, – такий був протест проти насильницької націоналізації.

Та водночас чернівчани пам’ятають, як уже в новітні часи на першому святі румунської мови в Чернівцях у Літньому театрі професор Панчук щиро й емоційно читав напам’ять вірші Емінеску, адже вчився ще в румунському ліцеї.

Радянська національна політика теж не вирізнялася мудрістю, тож у результаті чернівчани не знають ні чудової румунської літератури, яку досі мало перекладають, ні гідної музичної румунської класики, ні прекрасних румунських романсів, ні глибокої румунської філософії, ні тонкого інтелігентного гумору…

Що ж було в цих Чернівцях? Тут були гроші!

– Свого часу в Чернівцях були дуже серйозні консульські представництва, – розповідає Ігор Буркут. – За Австрії було віце-консульство Росії, потім – генеральне консульство, працював  Англо-Австрійський банк, під час війни резидентура англійської розвідки на Балканах розташовувалася в Чернівцях.

Що ж було в цих Чернівцях? Тут були гроші! Коли є два кордони – є контрабанда. А тут з одного боку – кордон з Росією, з іншого – з Румунією. Якщо Карпати з лісом – інша контрабанда. Якщо це аграрний край – це, насамперед, м’ясо та інші сільгосппродукти. Велика торгівля. Де є торгівля – є інтереси різних країн. Потім, коли розвалилася монархія Габсбургів, тут був розвинутий фінансовий капітал. Я далекий від ідеалізації, але кінець ХІХ – початок ХХ століття – період бурхливого розвитку Чернівців. Всі місцеві підприємці не в офшори вивозили гроші, а залишали в Чернівцях. І за ці гроші місто будувалося. У великій мірі – за кошти Православного релігійного фонду. Було багато монастирів і храмів. Коли сюди прийшли австрійці, то побачили, що це все нераціонально, на їхній погляд, розвивається. Тож створили фонд, землі монастирів належали фонду, який здавав їх в оренду. Орендар платив відносно небагато, а вже селянам давав за більшу суму. Отримували прибуток і вкладали. Керували фондом не священики, а люди різної етнічної та релігійної приналежності, в тому числі й лютерани, римо-католики, іудеї. Саме з цих коштів 1906-го на лівому березі Прута збудували цукровий завод з гілкою залізниці, казарми в Чернівцях. Дбали за свої кадри, зводили житло для інженерів. Один з відвідувачів мого господаря «дяді Льови», Льва Кейфмановича, розповідав з типовим єврейським акцентом, навіщо він вкладає гроші в місто: «Ігорь, я кончіл хєдєр (початкову єврейську релігійну школу – авт.) – і всьо. Я хачю, штоб маї дєті жилі в культурном городє».

Саме тому в міжвоєнних Чернівцях виступали такі зірки, як Петро Лещенко, Алла Баянова, навіть Вертинський кілька разів приїжджав… Ця традиція трішечки залишилася в радянський час. Чернівчани добре пам’ятають прізвище Фалік. Це простий адміністратор Чернівецької філармонії, який умів зробити так, що Лондонський симфонічний оркестр виступав у Москві, Ленінграді і… Чернівцях. Так само, як видатні японські співаки, не кажучи вже про естрадник зірок соціалістичного табору – Карела Готта, Радмілу Караклаіч… Цьому сприяли цеховики, підпільні бізнесмени, які випускали все, що хочеш, і мали великі кошти.

Капіталістів фактично знищив Радянський союз. Якби все розвивалося правильно, ми мали б національне відродження. Наразі маємо Фірташів, але не маємо Кохановських…

Колишніх Чернівців уже не буде. Але Чернівці – будуть.

Чернівецький університет був свого часу відомий у світі. Знаємо блискучого економіста австрійських часів Шумпетера, серйозного історика, ректора університету Іона Ністора з румунського періоду… Пізніше, уже в радянські часи, цінувався тодішній диплом математика (мій брат – член Американського математичного товариства), відомими були наші геологи, з гуманітаріїв могла би створитися ціла школа єгиптологів! Тут працювали один із небагатьох у Європі знавців давньоєгипетської мови Євген Вікентійович Черезов, блискучий знавець давньогрецької мови Кіра Сергіївна Мусієнко. До нас переїжджало багато ленінградців і харків’ян, які там не могли «вписатися у систему», мали «сумнівне походження» – неблагонадійних чи репресованих батьків, талановита молодь, яка розуміла, що в Києві чи Харкові професором стане хіба що в 60, а тут, може, в 40.

Багато цікавого було в усі епохи. І не знайдеш у документах того, що отримаєш від спілкування зі старими чернівчанами. Документи при будь-якій владі відбілюють її. Листи й щоденники, які доходять до нас – дуже суб’єктивні. А розмови – це те, з чого дізнаєшся найбільше. На жаль, їх вже майже не лишилося, старих чернівчан.

Зараз є розрив поколінь. Коли розпався Союз – на поверхню спливло найгірше і найсмердючіше, 20 років усе розвалювалося. А тим часом формувалося нове покоління. Але закони історії працюють, є конфлікт поколінь, «закон заперечення заперечення». Якщо для попереднього покоління важили тільки гроші і влада, то зараз – ні. Доводиться зустрічатися і зі студентами, і з гімназистами-ліцеїстами, старшокласниками. Вони справляють на мене дуже добре враження. За цим поколінням майбутнє.

Звісно, тих Чернівців уже не буде. Але будуть інші. Є люди, які формують думку і тримають рівень. Петро Рихло – таких в Україні одиниці, Пауль Пшенічка – це світовий рівень, художниця Марина Рибачук, музиканти… Дуже мені подобаються Сашко Буль, Альона Головіна – це молоді люди, які справді можуть щось зробити, до яких прислухаються.

Рід стає буковинським, слава Богу…

У Чернівцях Ігор Буркут створив родину. Саме тут зустрів свою майбутню дружину – також, до речі, не чернівчанку. Росіянку. Аж поки не познайомився з її батьками – не здогадувався про це, так гарно володіла українською. Коли батьки переїхали до Чернівців з-під китайського кордону, то, незважаючи на право дочки-п’ятикласниці не вивчати українську, наполягли на тому, щоби вона вивчала. Досі згадує вчительку української з першої школи і каже, що кращої вчительки не мала ніколи.

Ігор Григорович, син напівпольки-напівлатишки і українця з домішками російської крові, міг би мешкати у столицях. Неодноразово отримував пропозиції жити в Києві, Москві – адже працював у чернівецькому відділі Інституту соціальних і економічних проблем зарубіжних країни Академії наук УРСР, який потім став називатися Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України (зрештою, знищений таки минулого року Януковичем заради гарного приміщення в центрі Києва). Саме у Києві захистив кандидатську дисертацію. Дуже серйозне запрошення отримував на переїзд до Риги, на рівні відділу науки ЦК Компартії Латвії. Досі має там рідню. «Двоюрідна сестра моєї матері тьотя Мілда, яка була виселена як куркулька в Сибір, ненавидить Росію, і принципово «не розуміла» мене, коли я говорив російською. Латиської я не знав. Але коли переходив на українську, усі ризькі родичі мене цілком розуміли, – сміється Ігор Григорович. – У латишів, як і у євреїв, національність визначається по матері. Там я міг би вважатися латишем. Дуже комфортно там почувався, дуже. Крім одного: я таки не латиш… Я тут одружився, син мій тут народився і вже оженився. Рід мій стає буковинським, слава Богу…»

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

http://versii.cv.ua/news/chernivtsi-igorya-burkuta-sino-zhovti-chervonozoryani-tramvayi-movnij-vavilon-blagodatnij-grunt-dlya-etnopolitologiyi-i-firtashi-zamist-kohanovskih/30098.html